Міжрегіональна Асоціація Дослідників Військової Історії Одес

ПОПОВ И. АРМИЯ: ВЗГЛЯД РОССИИ

20 Oct 09 07:09:03 GMT

Войны бывают разные. Российская армия должна выполнять целый спектр стратегических задач, которые ставят перед ней потребности национальной безопасности России. Наша армия должна осуществлять сдерживание - то есть защищать границы России от любого иноземного вторжения и защищать интересы России в мире от тех или иных военных посягательств. Наша армия должна обеспечивать доминирование - то есть подкреплять собой интенсивное военно-политическое влияние России в той или иной, избранной нами, зоне планеты, наличие или использование наших вооруженных сил должно быть веским аргументом в пользу того, чтобы с Россией считались. Наконец, в качестве мировой военной державы Россия должна добиваться превосходства, то есть доминирования в континентальном и глобальном масштабе. Если не предпринимать усилий по достижению превосходства, то для державы таких размеров и такой внутренней структуры как наша, выживание практически невозможно. Забьют. Ногами. К нам должно, наконец, придти или вернуться понимание, что Россия может стоять только на верхней ступеньке. Пусть еще с кем-то, пусть вдвоем или втроем, но все равно на верхней. На второй - не получится, придется лететь до самого фундамента. И, без решения задачи превосходства, нельзя будет в должной мере осуществить даже задачу сдерживания.

Вопрос сдерживания вообще становится для России сложными и неоднозначным. Прежде всего, по чисто геополитическим причинам. Большинство европейских геополитических доктрин возникло из неудовлетворенности существующими границами государства - недостачей какой-нибудь Лотарингии или незакругленностью границ в каких-нибудь мазурских лесах. Возможно, что Россию сейчас ожидает расцвет геополитики. Именно потому, что нынешними границами России невозможно быть довольным. Российская Империя и СССР осуществляли экспансию так, что достигли предельной закругленности границ, граница СССР была, насколько это вообще возможно, идеальной естественной границей, которую было легко, удобно и приятно держать "на замке". Даже контур их располагал к умиротворенности и стабильности. Современные границы России неестественны, изломанны, мало того - взломаны, например на Кавказе, где с одной стороны еще недавно существовала неподконтрольная нам Чечня, а с другой стороны и по сей день существует не находящаяся под нашим суверенитетом, но аффилированная к нам Абхазия. Граница с Украиной, попросту вспарывающая важнейший участок нашей обороны на западном направлении, вообще выглядит пощечиной любому геополитическому вкусу и возвращает нас по части безопасности чуть ли не ко временам набегов крымских татар. И это не говоря уже о разрушении собственно оборонного пространства - единой системы ПВО и т.д.

При всем при том, очевидно, что Россия сегодня не может добровольно изменить своих границ. Нам не удастся в два года провести аншлюсс Украины. А потому в разработке наших вооруженных сил придется исходить из тех границ, которые у нас есть сегодня. А сегодняшние границы требуют создания динамичной армии, которая бы не столько "удерживала" их по периметру, сколько контролировала бы их из центра. Классическая оборона наших западных или сибирских, рубежей при нынешних границах попросту немыслима, южных - затруднена, а значит России нужна армия, которая способна будет в ряде сражений разгромить вторгшегося противника на любом направлении. Она должна представлять собой сжатый кулак в стальной перчатке, находящийся в состоянии постоянной боеготовности. Никакой другой армии у России быть не может. Мы просто не сможем ее себе позволить.

В этом смысле умирание советской армии - процесс вполне естественный и закономерный. Эта обширная и мощная структура, была бюрократической организацией армии, находящейся в пределах стабильных естественных границ. Она была развернута и организована под определенное геополитическое пространство, в котором можно было позволить себе возить танки на доработку из Украины в Армению и собирать подводные лодки в полупустыне. Для стабильного контроля и управления вооруженными силами на таком пространстве советская военная система была, наверное, хороша. Сегодня она невозможна и, мало того, вредна, поскольку "самореформирующаяся" постсоветская армия систематически уничтожает собственную боеспособность. Самореформирующиеся большие бюрократические системы начинают реформы с того, что выкидывают из себя все лучшее, все наиболее качественное, эффективное и работоспособное, поскольку именно качество и эффективность препятствуют самосохранению системы.

Другими словами - для того, чтобы реформирование армии наконец-то стало чем-то большим, чем просто разворовывание имущества, накопленного в советские времена, чтобы прекратилось измывательство над солдатами, офицерами и, главное, национальной безопасностью, нужны решительные меры. Столь же решительные, как петровская военная реформа. Но для того, чтобы такие меры осуществить, нужны кругозор и фантазия немного пошире, чем у спс-овских "реформаторов".

Профессионализм и наемничество

России нужна профессиональная армия. С этим согласны практически все. Концепция "вооруженного народа", возникшая в эпоху "восстания масс", концепция больших призывных армий, используемых как пушечное мясо на полях сражений, сегодня себя исчерпала. Но вот далее согласия в терминах дело не идет. Смысл в них вкладывается совершенно разный. Для эспэсовцев "профессиональная армия" - это армия наемная, главное отличие от советской армии видится в том, что идут в новую армию добровольно и чтобы получать зарплату. Раньше солдат шел служить "подневольно", в качестве исполнения "почетной обязанности", теперь должен идти работать, становиться наемным служащим. Далее этого различия военная мысль СПС в общем-то не идет. Да и зачем - аплодисменты переживающих за своих чад матерей призывников обеспечены. Так чего еще надо?

Между тем - "профессиональная армия" и наемная армия - это совсем разные вещи. Это очень хорошо чувствуют американцы, которых чаще всего нам тычут в нос с их "профессионализмом". В американском лексиконе словосочетания "профессиональная армия" нет. Слово "профессионал" относится только к тем людям, которые обладают особыми умениями и навыками, высококвалифицированы, которые сознают свою работу как высочайшую ответственность перед обществом, которая для них важнее зарабатывания денег и которые составляют замкнутую касту или корпорацию. "Профессионал" в этом смысле - врач, юрист, священник и офицер… Современный американский исследователь пишет: "Понятие "военная профессия" и "военный профессионал" относятся, прежде всего, к офицерскому корпусу. Профессиональные сержанты и унтер-офицеры играют важную роль, но форма и содержание профессионального этноса, а также отношения между военными и обществом определяются главным образом офицерским корпусом". А знаменитый американский политолог Сэмуэль Хантингтон ограничивает понятие профессионала еще сильнее. "Профессионал" - это даже не всякий офицер, а только тот, кто осуществляет "управление насилием" - то есть руководит боевыми действиями. Уже военный инженер или врач не могут быть, по Хантингтону, названы "военными профессионалами".Другими словами, центральным элементом военного профессионализма западные авторитеты считают военное мастерство, а никак не получение за свою службу заработной платы.

Таким образом, задача создания наемной армии и задача создания профессиональной армии - это две принципиально разные задачи. И для России важнее вторая. Контрактная система у нас введена еще в 1996 году, и сейчас у нас миллион контрактников (офицерский корпус, прапорщики, сверхсрочники, курсанты, многие сержанты и солдаты). А вот с военным профессионализмом дело обстоит очень и очень посредственно. Командиры "второй Чеченской" единодушно говорили о том, что "карандаши" (то есть солдаты-срочники) намного охотней шли в пекло, рисковали жизнью, упорней сражались, чем обремененные семьями и думающие в основном о деньгах солдаты - "контрактники".В этом смысле, прошедший Чечню срочник был куда большим военным профессионалом, чем наёмный военнослужащий, прятавшийся за его спину.

Первым и главным условием профессионализации нашей армии, которая, как уже было сказано, была, есть и будет воюющей армией, является требование к профессиональному солдату уметь жертвовать своей жизнью и рисковать не меньше, а больше, чем "призывник". Солдат - это тот, кто владеет искусством умирать (и, разумеется, убивать). Тот, кто умирать не умеет и не хочет - не солдат. Здесь исходная точка любой военной реформы, любого определения принципов комплектования армии. Русская армия должна представлять собой прежде всего "дружину храбрых", по выражению замечательного консервативного русского публициста Михаила Осиповича Меньшикова - одного из первых сторонников профессиональной армии, противостоявшего нравам "века толп". Вот что он писал о военной реформе почти столетие назад: "Не то беда, что современные армии велики, а то, что они не армии вовсе. Переодетые в солдатские мундиры деревенские парни парадируют кое-как в мирное время, заставляя трепетать сердца кухарок, - но попробуйте двинуть их на исполнение долга - они разбегутся или забунтуются. Для спасения государств, угрожаемых более изнутри, чем извне, необходимы хоть не большие, но постоянные армии, необходим строгий отбор людей, по призванию и таланту. Только талант удерживает человека иной раз на скромном и неблагодарном ремесле. Дружинами храбрых начинались все государства. Только дружины храбрых могут спасти современные общества от распада".

В России профессиональная армия и в самом деле была, в отличие от наемной, и с профессиональной армией связаны были многие знаменитые наши победы. Профессиональными были княжеские дружины средневековья, профессиональным было то воинство, которое постоянно находилось под рукой у великого князя. Профессиональную армию создал Петр Великий. Рекрутская система отбора в нее была довольно жестокой, но в этой армии война была именно профессией не только офицера, но и солдата. Даже в советской армии существовали скрыто профессиональные элементы, которые позволяли ей создавать элитные части и которые обескровливали основной состав. Об этом зло и ехидно, но вполне справедливо пишет "Виктор Суворов", выстраивающий следующую пирамидку - тех, кого не взяли в войска КГБ, берут в ВВ, тех, кого не забрали в ВВ - в десант, тех, кого не в десант - в РВСН, кого не в РВСН - тех в ПВО, кого не в ПВО тех в ВВС, кого не в ВВС тех в ВМФ, кого не в ВМФ - тех в заграничные военные округа. И так далее. Другими словами - системе отбора цены бы не было, ставь она задачей создания отборной, профессиональной армии.

В современной России система отбора немного другая. Жесткая и кровавая. Наша армия делится на тех, кто в Чечне воевал и тех, кто этой участи избег. И понятно, что первые в своем воинском мастерстве стоят значительно выше. С военной точки зрения это, кстати сказать, хорошо. Если отбросить гуманистические сопли, то идеальным полигоном для подготовки, для выковывания действительно профессиональной армии является серьезная война. Только в этом случае можно быть вполне уверенными в результате, поскольку боевые качества солдат проверены на деле. У постоянно вовлеченной в военные конфликты России такой полигон есть и никуда он в ближайшие годы не денется. С этим надо считаться и этим надо пользоваться.

За профессиональную армию

Возможно, именно Россия, если подойти к делу грамотно, сможет впервые в мире осуществить в полном объеме идею создания действительно профессиональной армии, в том виде, в котором ее задумывали такие военные теоретики как Шарль де Голль. Таких армий сегодня в мире еще нет. Существуют армии, комплектуемые на добровольной основе (как американская) или "смешанные" армии (как бундесвер), но, как уже было сказано, назвать их профессиональными нельзя. Для России же, для ее выживания и для достижения ею превосходства, создание такой профессиональной армии принципиально важно.

Каковы отличительные свойства такой армии? Фактически она представляет собой по типу подготовки большой спецназ. То есть состоит из людей, каждый из которых - будь он "рядовым" или "генералом" является профессионалом военного дела, оттачивает квалификацию годами и свое прошлое, настоящее и будущее связывает именно с военной службой, а не с чем-то иным. Для такого человека высшей наградой является военная победа, а главным и единственно для него значимым несчастьем - военное поражение.

Кстати говоря, по настоящему профессиональная армия не может рассматриваться как трамплин в политику, поскольку она тем самым не приносит большой пользы политике, зато подрывает армию. Пересаживание успешных генералов в губернаторы - тенденция порочная и вредная, не могущая быть оправданной даже нынешним кадровым голодом. России нужны не генералы в штатском, а настоящее поколение военных лидеров, генералов, проведших победоносные войны, генералов одержавших победы. У России должен быть генералитет, состоящий из военных вождей, за которыми тянутся солдаты и офицеры. Фактически каждый из генералов должен быть центром определенного военного "круга" тяготеющего именно к нему и хорошо ему известного. Особенно это важно в период формирования армии, когда отбор людей осуществляется в основном по личной оценке профессионализма, проверенной в боях, а не на основе формальных критериев. Пока власть в России была слабой, военный лидер автоматически превращался в политическую звезду (как то случилось с генералами Лебедем, Рохлиным и некоторыми другими), тем самым заканчивалась его конструктивная роль для армии и начиналась порой малоконструктивная политическая игра. Сегодня, при сильной, доминирующей президентской власти, особой угрозы от военных лидеров, именно как военных лидеров, нет. И Россия должна, обязана выращивать своих героев, без которых никакая подлинная профессионализация невозможна.

Исключительно важно, чтобы новая армия носила корпоративно-кастовый характер, чтобы в России появилось наконец-то нормальное, осознавшее себя военное сословие, сословие "профессиональных патриотов", для которых любить Отечество, побеждать во имя него, и идти ради него на смерть, было бы не просто "работой", а призванием, делом всей жизни. От советской армии осталась большая когорта настоящих военных профессионалов, которые могли бы влиться в новую армию и придать ей преемственность традиций с победоносной армией ХХ века. Иной по сравнению с советской армией должна быть прежде всего структура, иными должны быть принципы построения вооруженных сил.

Новую военную структуру России можно представить себе трехчастной. Ее "верхний" этаж должны составлять силы стратегической стабильности - РВСН, Военно-космические войска, войска ПВО, стратегические ВВС и атомный подводный флот - в общем - все структуры, в задачу которых входит поддержание "глобального равновесия", и которые обеспечивают необходимую для всякой уважающей себя сверхдержавы возможность уничтожить, если понадобится, все цивилизованное и полуцивилизованное человечество. Эти силы исключительно важны для России, но их не имеет смысла считать армией в собственном смысле слова. До тех пор, пока оружие массового поражения эффективно, существование и применение этих сил определяется не военной, а общеполитической необходимостью. Соответственно, и воспринимать они должны как часть общенациональной инфраструктуры - как железные дороги, органы внутренних дел или спецслужбы. Стратегические силы - это важнейшая и неотменимая часть общей инфраструктуры государства, имеющие одинаковые функции и в военное и в мирное время. При этом роль стратегических сил огромна.

"Нижний" этаж военной структуры России должна создавать система массового военного обучения, - внутренняя гражданская армия. Эта система должна быть предельно широкой и не сводиться только к каким-то обязательным военным курсам. Должны существовать военные клубы, военные общества, иметь военные навыки должно быть престижно. Идеальной была бы ситуация, когда каждый уважающий себя мужчина сам хотел бы пройти военное обучение, да еще и готов был бы за это приплачивать. В этом случае мужское (а во многом и женское) население страны, при военной опасности, требующей массового участия в военных действиях, составляло бы действительно надежный и хорошо подготовленный резерв армии, способно было бы вести партизанскую войну, само противостоять мятежам и внутренним беспорядкам. Безусловно, желательным было бы введение достаточно свободного режима ношения оружия. Сегодняшнее русское казачество, к сожалению, остается по прежнему национально-культурным движением, а не военной силой, а потому Россия рано или поздно, встанет перед возникновением феномена нового казачества, прежде всего в этнически проблемных регионах, таких, как Северный Кавказ. Русским людям в таких регионах необходимо представить возможностью объединиться и защитить свои интересы, в том числе и вооруженным путем. Русские должны, наконец, заставить других с собой считаться и они заставят. Для проблемных регионов внутри страны появление добровольных структур вооруженных русских людей должно сыграть важную стабилизирующую роль.

Наконец "средним" этажом здания новых российских вооруженных сил должна стать собственно "профессиональная армия", то есть силы общего назначения, оснащенные новейшей боевой техникой и укомплектованные высочайшими профессионалами, посвящающими военной службе не один десяток лет. Именно такая армия должна выполнять основные функции по защите страны - отражать агрессию извне с применением обычных вооружений, проводить операции по всему миру, защищая российские национальные интересы.

Первостепенное значение при формировании такой армии должно быть уделено качеству человеческого материала. Несмотря на то, что ХХI век часто называют веком высокотехничных войн, в которых человеческое участие будет сведено к минимуму, на самом деле роль человеческого фактора в войне будущего возрастает. Во-первых, любая армия, особенно имеющая многовековую историю армия современного национального государства - это кумуляция накопленного многими десятилетиями и столетиями уникального боевого опыта. Опыта, накопленного людьми, а не машинами. А во-вторых, даже самая совершенная техника может обеспечить только очень грубое выполнение тонких задач, которые стоят перед современной армией, особенно если речь идет о становящихся все более распространенными антитеррористических операций. Достаточно сказать, что современные войны требуют принятия крайне ответственных и сложных решений на уровне каждого отдельного бойца, который должен мгновенно ориентироваться в сложнейшей обстановке.

На сегодняшний момент боевую подготовку солдат такого уровня осуществляют только спецназы, однако распространение спецназовских технологий на армию в целом является наиболее перспективным (в особенности для России) вектором военного развития. Можно говорить о том, что общевойсковая армия будущего будет представлять собой комплекс разнопрофильных подразделений специального назначения - от разведки и десанта до бронетанковых и вертолетных частей. Только такой тип подготовки позволит ей и в самом деле воевать не числом, а умением, к чему российская армия всегда стремилась, даже если и не всегда получалось.

Итак, России нужна реально воюющая армия. Армия профессиональная в подлинном смысле этого слова, то есть состоящая из обладающих высочайшей ответственностью компетентных профессионалов, а не из наемников. Только такая армия сможет обеспечить выполнение тех задач, которые сегодня стоят перед Россией - от защиты внешних рубежей в их нынешней, крайне неудачной геополитической конфигурации и до возвращения России глобального военного превосходства. Таковы действительные цели, которые должна ставить перед собой военная реформа, если она является действительно серьезной реформой, а не пиаровской кампанией безответственных политиков.

ВДОВІЧЕНКО Г. ПРОГНОЗ ВІЙНИ З РОСІЄЮ

16 Sep 09 10:54:29 GMT

Прогноз зроблений українськими військовими професіоналами і тому досить цікавий, позбавлений емоційної мітингової риторики, об'єктивно оцінюються сили і засоби, котрі можуть бути задіяні в конфлікті, особливості управління військами.

Фронт є оперативно-стратегічним утворенням, котре спеціально створюється для керівництва військами на оперативно-стратегічному напрямку. У межах стратегічного напрямку можуть бути кілька фронтів. Так, Україна є Південно-західним стратегічним напрямком, в межах котрого виокремлюються два оперативно-стратегічних напрямки (Харків-Київ-Львів і Харків-Дніпропетровськ-Одеса), котрі розпадаються на дрібніші оперативні напрямки. Крім того, існує ще окремий приморський оперативний напрямок (Крим).

За радянськими канонами на двох оперативно-стратегічних напрямках повинні були б діяти два фронти (не менше ніж по 3 армії кожен), а приморський оперативний напрямок (Крим) повинна була б забезпечувати окрема Приморська армія і сили флоту. У резервах потрібно мати сили ще на 2-3 армії (корпуси), оскільки оперативно-стратегічні напрямки розходяться в різні напрямки, котрі суперечать головному принципу максимальної концентрації зусиль. Тому для забезпечення нових оперативних напрямків (зокрема, перекриття розриву між фронтами, котрий постійно збільшуватиметься) і компенсації втрат, потрібні згадані резерви.

Керівництво цими військами, знову за радянськими канонами, повинні здійснювати ГШ і Ставка ВГК, оскільки ідея створення проміжної одиниці стратегічного управління - головних пунктів командування військами на стратегічному напрямку - була визнана контрпродуктивною як в 1941 р., так і у 1980-і рр. Так треба робити, а тепер подивимось, як може зробити Росія.

Без розгортання воєнних сполучень скороченого складу в межах мобілізації Росія не здатна створити жодного фронту. Зібравши війська постійної готовності, укомплектовані за контрактом, Росія зможе виставити одну армію. Аби зібрати другий комплект армійських частин бойового і тилового забезпечення, доведеться знекровити Північнокавказький військовий округ і відкликати призовників з інших округів для розгортання тилових частин скороченого складу (так, як нашвидкуруч формувались призовниками з різних округів окремі частини для нападу на Чечню в 1994 і 1999 рр.).

За таких умов Росія зможе вести активні дії тільки на двох оперативних напрямках. Одним з них апріорі стане Крим. Але цей оперативний напрямок навіть за умови тактичного успіху буде стратегічним програшем Росії, оскільки з самого початку він є другорядним для Південно-західного стратегічного напрямку.

У політичному плані він взагалі провальний, оскільки Україну неможна захопити частинами. Її можна взяти тільки зразу всю, під воєнним тиском досягаючи згоди на такі політичні вимоги, котрі б забезпечили Росії стратегічний успіх (як у випадку з Чехословаччиною в 1968 р.). Оскільки у Росії є лише обмежені сили оперативного рівня, їй потрібно сконцентрувати їх на вирішальному напрямку, котрий забезпечив би зговірливість уряду України. Середнє Подніпров'я і Донеччина такими напрямками не є. Всякий територіальній розподіл України за допомогою армії тільки сприятиме мобілізації сил України, непоступливості уряду, жорсткій позиції глобальних політичних гравців проти Росії.

Крім того, бойові дії і супутні руйнування та жертви зменшать підтримку російських дій в регіонах Східної Україні, котрі вважаються проросійськими. Тому єдиним доцільним напрямком можна вважати Київський з метою спричинити поразку основних сил української армії, створити загрозу столиці України і досягти припинення війни на зручних політичних умовах.

Оскільки, як зазначено вище, діяти за радянськими канонами неможливо через слабкість збройних сил Росії, то швидше за все росіяни імпровізуватимуть, виходячи з наявних сил. Останнім часом ці імпровізації вже проходять закріплення в офіційних поглядах на створення воєнних угрупувань і управління ними.

Зі свого боку російські спеціалісти відзначають, що у випадку агресії Росії проти України в Росії мало шансів виграти війну:

- «Я відмінно знаю ситуацію в Україні, оскільки довго працював в російському посольстві в Україні. Наші ЗМІ видають ура-патріотичну пропаганду, причому журналісти пишуть, абсолютно не знаючи ситуації і настроїв народу. Проросійських громадян в Україні не більше 1,5% і то переважно проживають в Криму.

Поясню:

1) ППО України (подарунок СРСР), на думку військових експертів, найкращі у світі. (80% ракетно-зенітних комплексів СРСР було сконцентровано на території України);

2) 60% бронетанкових сил СРСР були сконцентровані в Україні (найсучасніші машини), а також танкобудівна промисловість;

3) У України 2 500 літаків «МіГ-29» і «Су-27», 430 «Су-25», 120 «Су-24», 1300 бойових гелікоптерів «Мі-24».

На думку наших російських експертів боєготовність українських ПС на порядок вища російських ПС».

Рядові українці теж не радять Росії чинити військові дії проти України:

- «Жителі Росії! Вплутаєтеся ви у війну - так партизанами стане весь південний схід! Пригадайте Тузлу - навіть в моєму рідному Донецьку народ щосили обурився: «Москалі хочуть захопити нашу територію!». Навіть бабці незадоволено бубніли в трамваях. Нація об'єдналася в ненависті. За незалежними соціологічними дослідженнями, більше всього воювати з Росією рвалися не западенці, не вгадали. ДОНЧАНИ! Западенці спокійніші, а Південний Схід - більш пасіонарний і обезбашенний».

- «Уявляю москвичів, що воюють за Україну, молодих росіян, не охочих йти до армії, яких виловлюють на вулицях міст на війну з Україною. Оце військо! У разі поразки у війні з Україною Росію безумовно чекають репарації і контрибуції. Українці нагадали б, що сибірська нафта і газ за міжнародними правовими нормами належать також і Україні - Росія в односторонньому порядку 12 червня 1990 р. ліквідувала радянську конституцію («надра належать всьому радянському народу»). На півночі українців було 5 млн. проти всього 1 млн. росіян. Власне, українці й створили сибірський нафтогаз».

Геннадій Вдовіченко

Переклад здійснено сайтом «Стопком». Редагування: МАДВІ. Джерело:

http://poslezavtra.com.ua/prognoz-vojny-s-rossiej

Чванов П.П. ЗАПЯТАЯ (ИЗ ВОСПОМИНАНИЙ ВОЕННОГО МОРЯКА)

14 Jun 09 21:14:34 GMT

Давным-давно, лет эдак 40 тому назад, служил я в Военно-морском флоте СССР. Я был старшим помощником командира большого десантного корабля. В те далекие времена наши военные корабли только-только начали осваивать чужие моря и посещать другие страны. На борту нашего корабля было более тысячи человек и чтобы их помыть, прокормить и напоить, требовалось значительное количество воды и продовольствия. Все это, как водится, приходилось закупать за валюту, а валюту эту никто и в глаза не видел.

Прежде, чем уйти в загранплавание, наш корабль длительное время находился на Балтике, на судоремонтном заводе, а семьи офицеров и мичманов жили в Евпатории. Многие не видели своих родных по году и более. Перед прибытием в базу командир корабля как-то обмолвился:

– Старпом, как только придем в свою базу, ты в тот же день уйдешь в отпуск. Я буду занят всевозможными отчетами и визитами к начальству. За это время отгуляешь свой отпуск, а потом и я без задержки тоже съезжу в санаторий.

– Юрий Михайлович, сразу не получится. Мне надо составить отчеты по использованному боезапасу и по валюте.

– Ничего, отчеты по боезапасу сделает командир ракетно-артиллерийской боевой части, а по валюте, я думаю, справится твой начпрод Иван Семенович. Он мужик грамотный.

Прибыли в Донузлав. Я попросил Ивана Семеновича выписать мне проездные и рассчитать отпускные деньги, как только мы с женой решим куда ехать. Через пару дней я позвонил на корабль и, сообщив свои планы, попросил командира не затягивать с деньгами и проездными.

– Завтра я пришлю к тебе Ивана Семеновича с проездными и с деньгами, не переживай, – заверил командир. Но ни завтра, ни послезавтра никто не явился. Прождав еще три дня, я решил побеспокоить командира снова. У меня в квартире телефона не было. Только я собрался сходить к соседу, чтобы позвонить на корабль, как в дверь постучали. В проеме двери стоял Иван Семенович. Он выглядел довольно странно. Лицо его, обычно приветливое и жизнерадостное, осунулось. Оно выглядело мрачным и отчужденным. «– Что-то наш начпрод сегодня выглядит не лучшим образом, – подумал я. – Неужели перебрал на радостях, встретив любимую семью? Да нет, на него это не похоже». А вслух спросил:

– Отчего Иван Семенович не весел? Отчего буйну голову повесил?

– Товарищ командир, у нас крупная недостача. Нас не сегодня-завтра могут взять под стражу.

– Что значит крупная? – уточнил я.

– Не просто крупная. Главный инспектор флота майор Тимонин в своем заключении написал «недостача в особо крупных размерах». И от себя добавил:

– 18 тысяч долларов.

– Иван Семенович, откуда могла взяться такая недостача, да еще «в особо крупных размерах», если мы с Вами и в мелких-то не воровали. А кроме нас расхищать валюту было некому. Проходите на кухню. Сейчас попьем чайку, а Вы мне все подробно расскажете.

– На второй день после Вашего отъезда приехала ревизионная комиссия из тыла флота. У меня забрали все отчетные документы. Три дни с ними возились, а сегодня вдруг объявили, что у нас недостача по валюте 18 тысяч долларов. Юрий Михайлович в ярости. Он приказал Вам немедленно прибыть на корабль, – поведал он.

– Ну, в данном случае командир мог и не приказывать. Один Ваш внешний вид говорит, что пора трубить «поход», – ответил я. – Не переживай Ваня, отобьемся мы от этих тыловых крыс.

Я всегда верил в торжество справедливости, но и не забывал об осторожности, Зная коварный характер проверяющих, особенно там, где пахнет крупными деньгами, с первого выхода за кордон я держал под личным контролем все валютные операции. Больше того, как ни противились снабженцы фирм-поставщиков воды и продовольствия, я требовал у них три экземпляра фактур, вместо двух положенных. Один экземпляр шел в консульство, другой в дело, а третий я оставлял себе. Вот и сейчас третий экземпляр всех фактур за последний поход лежал у меня в сейфе.

Приехали в расположение бригады. Сразу же, не заходя на корабль, я вместе с Иваном Семеновичем зашел на береговую базу. Председатель ревизионной комиссии, майор Тимонин, уже готовился к отъезду. Я представился, и попросил майора показать мне все документы и заключение комиссии.

– К сожалению, у меня на руках только заключение ревизионной комиссии. Все остальные документы у начальника продовольственной службы бербазы.

– Тогда пойдемте к начпроду, я лично хочу просмотреть все отчетные документы.

– Начпрод уехал в командировку. Вернется только через три дня, – «обрадовали» на береговой базе.

– Ну, что ж, тогда предлагаю зайти ко мне в каюту, придется обратиться к первоисточникам. У меня в сейфе есть третий экземпляр фактур. Путем нехитрых расчетов мы за 10 минут проверим, где вкралась ошибка. Майор нехотя согласился. Иван Семенович услышав о наличии еще одного экземпляра накладных, приободрился. Я достал фактуры, чистый лист бумаги, разграфил его и аккуратно перенес все цифры на бумагу. Когда мы с майором подбили результат, он ровно на 18 тысяч отличался от того, что фигурировал в отчете ревизионной комиссии.

– Так где же Ваша недостача, товарищ майор?

– Ничего не понимаю, – скреб он пятерней затылок. – Ведь опытный же специалист проверял.

– Наверное ваш опытный специалист был двоечником по английскому языку, – засмеялся я.

– Да причем здесь английский? – возмутился майор.

– А при том, дорогой товарищ проверяющий. В нашей бухгалтерии дробные числа отделяются от целых занятой, а у них – точкой. А запятой у них отделяется каждое трехзначное число. Поэтому Ваш «опытный специалист» и превращал тысячи долларов в центы. Вот у него и получилось, что грузовая машина с 5 тоннами фруктов на борту стоит 1,5 доллара, вместо 1500 долларов.

– Ну, старпом, с тебя коньяк. Сейчас мы все переделаем, – воскликнул майор. – И как же это я не допер? – сокрушенно добавил он.

– Да, наверное, тоже был двоечником, – парировал я. – Так что коньяк с тебя. Пошли к командиру, обрадуем, старика.

Троцюк А.Б. «БІЙ» НАД ПІЩАТИНЕЦЬКИМ СТАВОМ

14 Jun 09 21:11:44 GMT

В книзі Федорова «Підпільний обком діє» описані події знаменитого рейду радянських партизанів під проводом С. Ковпака по тилах німецьких окупантів до Карпатських гір.

Там є розділ, що розповідає про бій та героїчну перемогу ковпаківців над загоном бандерівців на Тернопіллі. Пам'ятну табличку про цю подію я бачив на батьківщині моєї мами.

У своєму дитинстві я кожне літо проводив на хуторі, де проживали дідусь із бабусею. Хата розташована на полі під лісом за два кілометри від с. Піщатинці Лановецького району Тернопільської області. Це село знаходиться на відстані 26 км від м. Кременець.

Над ставом, що на відстані півкілометра від хутору, де проживали батьки моєї мами, і стояла табличка, що описувала події на березі у часи війни. «Тут відбувся бій, у якому мужні радянські партизани-ковпаківці розгромили банду українських буржуазних націоналістів, що були на службі у гітлерівців», – написано на табличці.

Я був юним піонером і все намагався розпитати у бабусі про бої на березі ставка, та лише чув у відповідь: – «Підростеш – розповім. Малий ще». І тільки у 80-х, коли я закінчив школу, перед смертю бабуся погодилася розповісти про ці події. Бо ж у загоні повстанців були бійці і з Піщатинець, тому і відомі подробиці.

А виглядало все так. Викликає командир перед строєм шістьох повстанців і наказує підготувати продуктові закладки на контрольованих територіях на зимовий період. Звичайно, накази слід виконувати. За законами військового часу, заходять хлопці до кожного господаря і повідомляють, що на кілька днів мобілізують підводу із фірманом для виконання завдання. Озброєним повстанцям, як розумієте, відмовляти не прийнято. Таким чином вишикувались сотні підвід на соші (так називали дорогу Кременець-Ланівці), вимощеній каменем, і вирушили до міста Кременець.

У фірмана на чолі не написано, що він не партизан, а просто селянин і на його підводі зброя не захована. Кременецьку залогу хтось повідомив, що на місто рухається ціла армія. Який гуркіт на бруківці викликає колона підвід – уявити можна. Колеса возів тоді не на шинах були, а кованим залізом оббиті. Залога, що складалася із двох німців та кількох поліцаїв із місцевого населення, сховалась у руїнах Кременецького замку на горі Бона, що при дорозі. Коли на гору під білим прапором піднялися два повстанські парламентарі, то почули відповідь залоги: – «Вас багато, тому у місті робіть, що хочете, але зброю ми не здамо і на замку будемо оборонятись до останнього патрона. Інакше, коли ви підете, німці повернуться і за втрату зброї нас розстріляють».

Підводи безперешкодно приїхали на залізничну станцію і за наказом бійців «контингенти» (продуктові податки на окупаційну владу, що готувались до відправки у Німеччину) були перевантажені на підводи. Навантажені зерном, борошном, цукром, спиртом, підводи безперешкодно залишили Кременець і незабаром завбачливо звернули у ліс. Доволі своєчасно, бо залога викликала літаки.

Під час руху фірмани повідомили бійців, що бачили у лісі невідомих озброєних людей. Повстанці влаштували засідку і перестріляли непроханих гостей всіх до одного. Кажуть, чоловік п'ятнадцять було. Кого не дострелили, а лише поранили, почали допитувати:

– Хто такі?

– Розвідники Ковпака.

– А хто такий Ковпак?

– Командир радянських партизанів.

– А що він тут робить?

– Воює із німцями і рухається у Карпати.

– А де ж зупинився загін?

– На відстані кілометра на березі ставу.

– А чи великий загін?

– Та у нас ціле з'єднання на дві тисячі чоловік.

Від такої відповіді нашим бійцям стало не по собі. Порадились. Поклали на підводу по партизану вбитому чи пораненому, і відправили із двома парламентарями до ковпаківців із каяттями: – «Вибачайте, не встигли ваші розвідники представитись, що також із німцями воюють».

Із продуктами у ковпаківців було сутужно, це ж не наші повстанці, що місцевим населенням підтримувались. А тут підводи із борошном, цукром, і головне – спиртом!

Прийняли партизани пробачення, та ще й гендель запропонували. Під Ланівцями підривники пустили під укіс німецький потяг із зброєю для фронту. Запропонували бартер – за кожну підводу продуктів – підводу зброї.

Пиячили повстанці з партизанами на березі ставу цілий тиждень, поки німецька розвідка не дізналася. Тоді літаки почали бомбардувати ліс. Партизанам Ковпака довелося рушити далі.

А наш обоз тим часом розділився. Частину продуктів та зброї було закладено до місцевих криївок. Після війни на такі схованки нерідко натрапляли місцеві селяни. Не раз, навіть у 70-х, коли пастухи знаходили чергову криївку, приїжджали у село представники «органів» і вилучали зброю у тих, хто не зміг не похвалитись.

Інша частина обозу попрямувала до Польщі. Прикордонники пропустили безперешкодно. Одначе німці, щоб не тратити власні сили, поінформували Армію Крайову. І зустріли у Польщі обоз бандерівців вояки АК шквальним вогнем.

Хто встиг від підводи коням посторонки відрізати і на коня скочити – повернувся додому. А значна частина повстанців та селян, що їхали з обозом, так і залишилась у польській землі.

Ось таку історію розповіла мені бабуся.

Гірчак В.С. ВВЕДЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ БЕРЕТІВ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ СРСР ТА УКРАЇНИ

09 Jun 09 10:50:24 GMT

Берет як частина форменого одягу військовослужбовців в арміях західних країн існує достатньо давно¹. Фактично берет є однією з ознак частин спеціального призначення. Але на тему використання беретів у Радянських Збройних Силах не існує серйозних досліджень. Уніформістика сучасних українських Збройних Сил – взагалі темний ліс навіть для самих військових. Практично єдиною роботою про військову історію берета в СРСР залишається стаття А. Степанова в журналі «Цейхгауз»².

Берети у Збройних Силах СРСР з’явились пізніше, ніж в арміях багатьох інших країн. Вперше вони були введені в частинах морської піхоти³ (хоча, як головний убір жінок-військовослужбовців Червоної та Радянської Армії, був уведений ще з 1920-х років. Але ми зараз розглядаємо берети саме як деталь обмундирування військових-чоловіків). Згідно наказу Міністра оборони СРСР в 1963 р. було введено нову польову форму одягу для військовослужбовців морської піхоти, з якою офіцери носили вовняний, а військовослужбовці строкової служби – бавовняний берет чорного кольору з бортиком зі шкірзамінника. На лівому боці берета нашивали червоний прапорець із золотистим якорем. Кокардою слугувала офіцерська емблема ВМФ або червона зірочка (для строковиків). 1969 року червона зірочка була замінена чорною овальною емблемою із золотистою окантовкою та зіркою всередині⁴. Значно пізніше – 1988 року – замість цієї емблеми було встановлено носіння кокарди – червона зірка у вінку з лаврових гілок⁵.

В повітряно-десантних військах більшості армій світу (звичайно, тих армій, котрі мають ПДВ) військовослужбовці носять берети малинового кольору. Аналогічно передбачалось і в радянських десантних військах. Варіанти нової форми одягу ПДВ командувач військами В.Ф. Маргелов затвердив у червні 1967 р. Треба відзначити, що перший післявоєнний перехід на нову форму одягу Повітряно-десантних військ відбувся 1955 року, тоді ж була розроблена та затверджена загальновідома емблема ПДВ⁶. Для повсякденної форми одягу десантників передбачались берети захисного кольору, для парадної – малинового. З 1967 р. малинові берети почали надходити у війська, а 7 листопада цього року десантники вперше пройшли в них по Красній площі. Проте вже 1968 р. малинові берети були замінені блакитними. Офіційно це було затверджено наказом Міністра оборони влітку 1969 р⁷. На лівому боці берета носили прапорець червоного кольору, хоча офіційно він вводився лише 1989 року⁸.

На початку 1970-х років було встановлено спеціальне обмундирування для військовослужбовців танкових військ з беретом чорного кольору. Танкісти не мали на беретах прапорців, по центру прикріплювалась кокарда⁹. За неперевіреними даними, з 1982 р. паралельно з чорним обмундируванням використовувались комбінезони та берети захисного кольору.

У Прикордонних військах КДБ СРСР приблизно з середини 1980-х років з польовою формою одягу військовослужбовці носили берети камуфльованого кольору, проте до кінця 1980-х вони майже вийшли з ужитку, витіснені фуражками та панамами. Якими нормативними актами були затверджені всі ці головні убори, нам невідомо. Зелені берети у ПВ КДБ з’явились у квітні 1991 р. у Вітебській повітряно-десантній дивізії Прикордонних військ. На лівому боці зеленого «прикордонного» берету носили прапорець блакитного кольору з емблемою ПДВ. Додамо, що формування, подібне до Вітебської дивізії ПВ існувало й в Україні – мається на увазі 23 аеромобільний прикордонний загін. Якщо на зелені берети українських прикордонників нашивався зелений прапорець із жовтою окантовкою та емблемою ПВУ, то військовослужбовці цього з’єднання нашивали червоний прапорець з емблемою Аеромобільних військ. Але знову ж таки – документів про затвердження будь-якого з цих варіантів немає.

Мода на берети до кінця 1980-х років дійшла також до МВС. У травні 1989 р. міністр внутрішніх справ затвердив введення у Внутрішніх військах МВС берету крапового кольору. Проте є одна деталь – краповий берет був знаком кваліфікаційним, який вручався лише після здачі військовослужбовцем відповідних іспитів. Фактично така ситуація залишилась і на даний час як в Російській Федерації, так і в Україні. Військовики, що не здобули право на краповий берет, носять головні убори чорного кольору, в деяких частинах – малинового.

В Збройних Силах України крім традиційних беретів блакитного (Аеромобільні війська) та чорного (морська піхота ВМС та інші вказані вище роди військ) продовжили поширення кольорів беретів, залучаючи до «беретної когорти» інші роди військ. Так, Прикордонні війська України (нині – Державна прикордонна служба) ввели для своїх військовослужбовців берети зеленого кольору (згадано вище) та тільник з білими та зеленими смугами.

В період існування Національної гвардії України її особовий склад носив берети малинового кольору, такі ж берети використовують військовики Внутрішніх військ МВС, військових підрозділів МНС.

У Сухопутних військах Збройних Сил України прийнято берети «оливкового кольору» (такий колір винайшли у Головному управлінні тилу). Таким чином, на сьогоднішній день всі роди військ Збройних Сил України та інші військові формування нашої держави мають свої берети, кольорова гамма яких досить широка. Щоправда, наскільки нам відомо, до російської ситуації у нас ще не дійшло – МНС Російської Федерації ввели для своїх військовослужбовців берети оранжевого кольору та тільники з білими та оранжевими смугами, що викликало бурхливе невдоволення частин, які традиційно носять берети¹⁰.

ПРИМІТКИ:

1. Ненахов Ю. Войска спецназначения во Второй мировой войне // www.militera.lib.ru; Смит К. Парашутисты США. 1941-1945 / Пер. с англ.; Худож. М. Чеппел. – М., 2001. – С. 45; Screaming Eagles History // www.campbell.army.mil; US Paratrooper & Special Forces 1941-1945 // www.worldwartwo.com.

2. Степанов А. Береты в Вооруженных Силах СССР // Цейхгауз. – 1991. – № 1. – С. 42-44.

3. Приказ МО СССР от 05.11.1963 г. № 248.

4. Приказ МО СССР от 26.07.1969 г. № 191.

5. Приказ МО СССР от 04.05.1988 г. № 250.

6. Круглов В. Эмблема ВДВ – плод женской любви // www.desant.ru

7. Приказ МО СССР от 26.07.1969 г. № 191.

8. Степанов А. Указ. соч. – С. 43.

9. Приказ МО СССР от 27.04.1972 г. №92.

10. Степанов А. Указ. соч. – С. 44.

ПОСПЄЛОВ А.С. ЗАХІДНОСАХАРСЬКА ПОЛІТИКА ІСПАНІЇ

09 Jun 09 10:43:38 GMT

ЗАХІДНОСАХАРСЬКА ПОЛІТИКА ІСПАНІЇ ТА ПРОТИДІЯ ЇЙ

З БОКУ ОЗБРОЄНИХ СТРУКТУР НАСЕЛЕННЯ

ЗАХІДНОЇ САХАРИ (1881-1976 рр.)

В останній третині ХІХ століття, у зв’язку з послабленням інтересу Іспанії до Латинської Америки й Філіппін, почався планомірний процес встановлення іспанського панування в Західній Сахарі. З цією метою в 1876-1884 рр. були створені різноманітні організації для «наукового дослідження» та економічного вивчення цієї території. Іспано-африканська торгівельна компанія в Барселоні, ухваливши угоду з місцевими племенами, побудувала у Вілья-Сіснерос рибальську базу та порт, встановивши постійний зв’язок з Іспанією морем. У 1885 р. туди прибув озброєний іспанський загін задля «захисту порту від ворожо налаштованих племен»¹.

Між тим, ще 1881 р. іспанці почали планомірно захоплювати Західну Сахару, що призвело до конфлікту з французами, англійцями та марокканськими султанами, які в свою чергу теж претендували на цю територію. Збуджені економічними й шовіністичними настроями й міркуваннями, іспанці встановили свій контроль над узбережжям Сегієт-ель-Хамра (королівським декретом 1886 р. Мадрид оголосив свій протекторат над мисом Бланко в Марокко до мису Бахадор). Їхня присутність на Канарських островах не дозволяла англійцям здобути плацдарм на узбережжі. Французи ж перебували на острові Аргін біля мису Блан. Іспанці побоювалися встановлення французьського контролю над узбережжям².

Однак французи були зайняти упокоренням Марокко й Мавританії, що дозволило іспанцям достатньо легко з 1884 р. здійснити поступову окупацію Ріо-де-Оро. У 1887 р. Іспанія проголосила своїми володіннями 150-мильну смугу від морського узбережжя Ріо-де-Оро, а всю провінцію – сферою своїх інтересів³.

Після іспано-американської війни 1898 р. Мадрид приступив до масштабної колонізації Західної Сахари, розраховуючи на те, що в подальшому ця територія стане плацдармом майбутнього просування Іспанії в Африку. Крім того, Західна Сахара розглядалася іспанськими дипломатами як суттєвий козир у політичному протистоянні з Францією в Північній Африці.

27 червня 1900 р. була підписана франко-іспанська конвенція, яка визначила кордон між французською Мавританією та Іспанською Сахарою, що в той час вже офіційно визнавалася колонією Іспанії⁴.

1904 та 1912 рр. були підписані нові іспано-французські угоди, які визначили кордон між Іспанською Сахарою та Французськими Марокко й Алжиром⁵.

Втім, незважаючи на підписання трьох вищезазначених угод, суперництво між французами, що захопили Алжир й Марокко, та іспанцями, які встановили свій контроль над Західною Сахарою, продовжилося. Це в певній мірі сприяло лідерам боротьби за національне визволення Західної Сахари в організації спротиву колонізаторам. Одним з найвидатніших борців за визволення Західної Сахари від іспанців був шейх Ма ель-Ейнін (справжнє ім’я – Мухамед Мустафа (1838-1910 рр.))⁶.

Ма ель-Ейнін (або ал-Айнін) виступив фактично реформатором Західної Сахари, оскільки його діяльність була спрямована на поліпшення життя кочовиків. Побудувавши місто Смара, він зміг зорганізувати сахарські племена на боротьбу з іспанцями, домовившись до того ж з марокканським султаном Мулє Хассаном (1873-1894 рр.) про підтримку. Останній надавав ель-Ейніну зброю, а у 1887 р. надав йому титул «халіф пустелі».

Французська експансія у східному Марокко змусила кочовиків об’єднатися навколо ель-Ейніна, який у 1890 р. оголосив Франції «священу війну». В той же час, його загони не припиняли активної боротьби і проти іспанців.

Легалізація іспанського контролю над Західною Сахарою й посилення міці французських та іспанських колоніальних військ у цьому районі, змусило ель-Ейніна у 1909 р. залишити Смару недобудованою й створити нову базу у вільних зонах Марокко. 1910 р. ель-Ейнін проголосив себе Махді (спасителем).

Здобувши кілька перемог, 23 червня 1910 р. загони ель-Ейніна були розбиті іспанцями, а через чотири місяці Махді помер. Втім, боротьба сахарців на цьому не припинилася. Після підписання угоди між Іспанією та Францією про протекторат над Марокко у 1912 р., син ель-Ейніна, ель-Хайба, проголосив себе Махді й згуртував навколо себе групу однодумців. Вони встановили свій контроль над усією Західною Сахарою. Наприкінці 1912 р. 5-тисячне військо ель-Хайби увійшло з тріумфом у Маракеш.

Саме тоді французи застосували тактику «розділяй та володарюй». Вони почали розпалювати міжплемінну різанину, що допомогло їм не лише розгромити ель-Хайбу, але й здійснити кілька каральних експедицій на терени Західної Сахари. Під час однієї з них повністю була знищена Смара, а сам шейх загинув. Втім, нащадки та прихильники шейха продовжили спротив французам й іспанцям до 1933 р.⁷.

До 1930-х рр. іспанці вже міцно закріпилися у Західній Сахарі. Вони заснували місто Ель-Аюн, заново відбудували та укріпили Смару й кілька інших фортець. У 1934 р. Західна Сахара була розділена на дві провінції: Сегієт-ель-Хамра на півночі зі столицею Ель-Аюн, та Ріо-де-Оро на півдні зі столицею Вілья-Сіснерос (або Дакла).

Під час Громадянської війни в Іспанії у 1936-1939 рр. Західна Сахара перетворилася на місце заслання ворогів франкістського режиму, а деяких сахарців франкістам вдалося рекрутувати у свою армію. Вони приймали участь у наступі на республіканський Мадрид у 1938 р.

В 1940 р. було сформовано військовий уряд Іфні – іспанського анклаву в Марокко та Західній Сахарі. Саме тут колоніальні власті проводили політику асиміляції, намагаючись поступово інтегрувати заморські території до метрополії. Заохочувалася еміграція іспанців в Сахару. Переселенцям надавалися великі привілеї, що дало свої результати – до 1975 р. у Західній Сахарі мешкало 35 тисяч іспанців⁸.

Колоніальна адміністрація вдавалася до всіляких засобів, аби заохотити західних сахарців до неприйнятних їм буржуазних звичаїв та поглядів, нав’язати кочовикам християнську мораль. Разом з тим, расова та соціальна прірва між європейцями та корінними мешканцями Західної Сахари не зменшувалась. Для іспанців араби та бербери залишалися «ель-моро» (маврами), чорношкірі африканці – «ель-негро». В колонії не видавалося жодної газети, діяла лише початкова школа (тільки 92 сахарці були охоплені середньою освітою й 51 вчився у коледжі)⁹.

1947 р. в містечку Бу-Краа, що в 70 км на південному сході від Ель-Аюна були відкриті значні родовища фосфатів, запаси яких оцінювалися у 10 млрд. тонн (для порівняння – у світі розвідані запаси цього мінералу оцінюються у 40 млрд. тонн). Загальна площина їх знаходження – 250 квадратних кілометрів. З 1963 р. іспанська кампанія «Емпреса насьональ мінере дель Сахара» розпочала промислову розробку західносахарських фосфатів. Щорічний видобуток фосфатів досяг 5 млн. тонн. Висока концентрація мінералу в руді (від 62 до 80%), сприятливе розташування пластів, близькість родовища до узбережжя океану, значно скорочували транспортні витрати й робили видобуток фосфатів високорентабельною справою. Причали Ель-Аюна, загальною довжиною 3 км, були спроможні приймати судна дедвейтом в 100 тисяч тонн, причому руда в їх трюми подається транспортною стрічкою безпосередньо з родовища. Прибуток від експорту фосфатів становив 7 800 млн. доларів щорічно. Окрім фосфатів, в Західній Сахарі розвідані родовища нафти, урану, золота, залізної руди, міді, ртуті, калійних солей, цинку та марганцу¹⁰. Ці обставини мали велике значення для Іспанії, яка робила все, щоб зберегти Західну Сахару за собою, навіть не дивлячись на колосальні витрати й жертви, пов’язані з боротьбою проти місцевих мешканців. Саме з цією метою діяла й іспанська політика розколу верхівки сахарської спільноти. І вона приносила свої плоди. Так, одні племені вожді стали виступати за надання країні незалежності, інші вважали можливим зберегти іспанський протекторат. Треті були прихильниками проамериканської орієнтації, а в той же час на півдні були сильні ідеї воз’єднання зі спорідненими племенами Мавританії¹¹.

Проголошення в 1957 р. незалежності Марокко викликало новий підйом національно-визвольного руху в Західній Сахарі. Під певним впливом марокканської партії Істікляль була створена Визвольна армія Західної Сахари, яка витіснила колонізаторів до узбережжя. Це змусило іспанців укріпитися в прибережних містах, віддавши контроль над більшою частиною Західної Сахари повстанцям. Однак в листопаді 1957 р. наступ загону в 2 500 добре озброєних «марокко сахаравітів» (борців за незалежність Іспанської Сахари) було зупинено підрозділами Іспанського іноземного легіону¹².

Не дивлячись на війну в Алжирі, Франція надавала допомогу Іспанії у боротьбі з сахарським національно-визвольним рухом (операція «Помело»), виставивши 10 тисячний контингент своїх військ¹³.

Спільними зусиллями французькі та іспанські війська й колоніальна влада розробили та втілили у життя дві масштабні каральні операції проти Визвольної армії Західної Сахари (в листопаді-грудні 1957 р. та у січні-березні 1958 р.) за участю більш ніж 15 тисяч солдатів та майже 100 бойових літаків іспанської авіації НА-1112 (копії німецького Хе-111) та С-2111 (копії німецького Ме-109), які відмінно показали себе¹⁴. В результаті цих операцій національно-визвольний рух Західної Сахари був розгромлений, а місцеве населення, яке до того ж перенесло великі втрати, було розорене. Частина його врятувалася у пустельних районах країни, а інша частина перейшла на терени Марокко¹⁵. Втім, не дивлячись на цю «перемогу», Іспанія вимушена була тримати в Західній Сахарі 80 тисяч солдатів й офіцерів аж до смерті генералісимуса Ф.Франко¹⁶.

Іспанська влада після повстання 1957-1958 рр. змушена була повернути Іспанське Південне Марокко вже незалежному Марокканському королівству, а залишену частину колонії перетворити у 1961 р. на заморську провінцію Іспанії¹⁷.

З 1965 р. проблема деколонізації Західної Сахари стає предметом активного обговорення в ООН. 16 грудня 1965 р. Генеральна Асамблея ООН закликала уряд Іспанії «негайно здійснити усі необхідні заходи для деколонізації цієї території»¹⁸. ХХІ сесія Генеральної Асамблеї ООН в грудні 1966 р. прийняла резолюцію, що закликала Іспанію провести референдум під егідою ООН з тим, щоб надати населенню Іспанської Сахари можливість вільно здійснювати своє право на самовизначення¹⁹. Тоді ж сесія ради міністрів Організації Африканської Єдності (ОАЄ) прийняла резолюцію, яка закликала «підтримати зусилля, спрямовані на визволення усіх африканських територій, що знаходяться під іспанським володарюванням». Аналогічні резолюції з боку ООН мали місце в 1968 та 1970 рр., але Мадрид на них не реагував²⁰. Навпаки, іспанці намагалися утримати Західну Сахару й свої позиції в регіоні. Тому Іспанія прискорювала створення в Західній Сахарі уряду зі своїх прихильників з боку місцевих мешканців.

11 травня 1967 р. був створений новий регіональний політичний орган Джемаа (Рада), який зовнішньо мав вигляд цілком традиційної інституції самоврядування. Насправді ж, Джемаа не тільки не відображала реального представництва племен, але й не мала реальної влади. Крім того, іспанці організували так звану Сахарську єдину національну партію й збиралися провести референдум за участю лояльно налаштованих до них мешканців²¹.

В суперечку про подальшу долю Західної Сахари стали втручатися й сусіди цієї території – Алжир, Марокко, Мавританія. Їх позиції на перших етапах співпадали, що було зафіксовано у мароккансько-мавританській угоді травня 1970 р. й на трьохсторонній зустрічі в Нуадібу (Мавританія) у вересні того ж року, та в Агадірі (Марокко) в липні 1973 р. Представники цих держав висловились за поважання права мешканців Західної Сахари на самовизначення, проведення там референдуму під егідою ООН й створення комітету по спостереженню за деколонізацією.

Втім, в Марокко існувала впливова політична течія, представники котрої заявляли про історичні права їх країни на цю іспанську колонію. Особливо активно після досягнення незалежності Марокко діяли лідери партії Істікляль, , які проповідували ідею «Великого Магрибу». Він повинен був включати в себе Західну Сахару, Мавританію, північно-західну частину Малі та частину Алжиру. Вони заявляли, що довгий час сахарські племена вважали себе підданими шеріфської династії Марокко, й підкріплювали свою позицію низкою документів, починаючи від тексту присяги королю вождів племен й закінчуючи податковими актами.

Втім, і Мавританія спиралася на факти минулого. Звертаючись у 1957 р. «від Атлантики до Азонаду і от річки Дра до берегів Сенегалу», мавританські керманичі включили у «свій» район населення Іспанської Сахари, західних теренів Алжиру й Малі, південну частину Марокко, а в листопаді 1971 р. один мавританський тижневик опублікував карту, на якій була відображена ця позиція. Тільки Алжир не висовував ніяких претензій на Західну Сахару. Його лідери заявили про підтримку права сахарського народу на самовизначення, підтриманого рішенням ООН та ОАЄ²².

Така позиція Алжирської Народно-Демократичної Республіки (АНДР) дозволила лідерам Марокко та Мавританії провести на засіданні Ліги Арабських Держав (ЛАД), яка відбулася в Рабаті (Марокко) в жовтні 1974 р., резолюцію, по котрій Марокко та Мавританія – «дві країни, яких стосується майбутнє Західної Сахари». Після цього представники Алжиру перестали приймати участь у засіданнях трійки й направили свої зусилля на підтримку нового національно-визвольного руху Західної Сахари²³. Маневрування колоніальних властей й дипломатичні кроки сусідніх держав не змогли стримати розвиток національно-визвольного руху населення Західної Сахари, новий підйом якого почався в середині 1960-х рр. Одним з його лідерів став Мохамед Саїд Ібрахім Бассір, або Бассірі, котрий в 1960-х рр. створив Авангардну Організацію за визволення Сахари (ДОС).

Інша, більш рішуча й підпільно діюча організація, була створена на початку 1970-го р. Мохамедом ель-Валі Улдес-Саїдом під назвою Фронт Національного Визволення Сахари²⁴. Першою акцією Фронту стало повстання в Ель-Аюні у травні 1970 р. Втім, воно було жорстоко придушено колоніальними військами Іспанії.

Окрім двох вищеназваних, на початку 1970-х рр. була створена ще одна нечисельна, проте, дуже впливова організація – Рух спротиву «Блакитних людей» (так по кольору свого одягу називали себе сахарські кочовики). Всі ці три організації, окрім невдалого Ель-Аюнського збройного повстання, зорганізували на початку 1970-х рр. в містах Західної Сахари низку демонстрацій з вимогами надати країні незалежність²⁵.

На початку 1973 р. між керівництвом ДОС та Фронту Національного визволення Сахари була досягнута домовленість про об’єднання в єдину повстанську організацію. 10 травня 1973 р. така організація була створена під назвою Народний фронт Визволення Сегієт-ель-Хамра та Ріо-де-Оро, або просто Фронт ПОЛІСАРІО (Frente Popular para la liberacion de Sakiet el Hamra and Rio de Oro). З самого початку свого існування Фронт ПОЛІСАРІО підкреслював свій народний, а не націоналістичний характер й намагався представляти більшість населення Західної Сахари²⁶.

Фронт ПОЛІСАРІО вже в травні 1973 р. розгорнув активні бойові дії проти іспанських колоніальних військ, використовуючи зброю, що через Лівію надавав сахарським повстанцям Радянський Союз та інші соціалістичні країни. На теренах Алжиру, біля міста Тінденфу були створені бази Фронту ПОЛІСАРІО, де під керівництвом лівійських, алжирських, радянських та східнонімецьких військових спеціалістів проходили підготовку сахарські бійці.

У вересні 1973 р., після кількох успішних військових акцій бійців Фронту ПОЛІСАРІО, іспанський уряд надав Західній Сахарі статус тимчасової автономії та визначив термін, коли Іспанія назавжди покине Західну Сахару – 28 листопада 1976 р²⁷. Восени 1974 р. уряд Іспанії заявив про свою згоду провести у 1975 р. під егідою ООН референдум про майбутній статус Західної Сахари. В ньому повинно було взяти участь 74 тисячі місцевих мешканців. Однак референдум не відбувся. Керівники Марокко та Мавританії, посилаючись на доводи історичного, географічного та етнічного характеру, знову виступили з претензіями на Іспанську Сахару, які вони висували і раніше. Уряди двох країн вимагали від Мадриду розділити територію на південну (мавританську) та північну (марокканську). З цією метою в 1974-1975 рр. уряд Марокко здійснив широкий дипломатичний наступ, намагаючись визнання своїх прав на Іспанську Сахару. А у спеціальній резолюції, що була прийнята в серпні 1975 р. на IV з‘їзді правлячої Партії Мавританського народу, підкреслювалася спрямованість Мавританії на продовження політики «спрямованої на визволення й повернення до матері-батьківщини Західної Сахари».

Приводом до подальшого загострення суперечностей стосовно Західної Сахари, стало прийняття 16 жовтня 1975 р. «Консультативного висновку» Міжнародного суду в Гаазі, куди питання про цю територію було передано Генеральною Асамблеєю ООН. В цьому документі говорилося, що Західна Сахара до моменту приходу туди колонізаторів була «нічиєю землею» (terra nollis), а її населення підтримувало історичні зв’язки з королем Марокко та племенами Мавританії, що однак не означало, що в попередні часи ці країни мали по відношенню до Західної Сахари свій «територіальний суверенітет»²⁸. На думку представників Міжнародного суду, ці зв’язки не можуть перешкодити здійсненню населенням Західної Сахари свого права про самовизначення²⁹.

Втім, подібне тлумачення історичних фактів, та посилання на висновок Міжнародного суду надало підстави королю Марокко Хасану ІІ знов заявити про законність прав його королівства на Західну Сахару. В тому ж місяці був зорганізований так званий «зелений марш»: 350 тисяч неозброєних марокканців, розмахуючи книжечками Корана, підійшли до західносахарського кордону. Для підтримки цього маршу був створений спеціальний фонд, масовим тиражем випущена платівка пісень на честь маршу. З Єгипту, Тунісу, Йорданії та інших арабських й мусульманських країн в Марокко почали прибувати загони добровольців для участі у мирному поході з метою приєднати Західну Сахару до Марокко. Учасників маршу на кордоні зустріли іспанські війська, але закінчений він був лише після особистого наказу Хасана ІІ, котрий сподівався на дипломатичне вирішення західносахарської проблеми³⁰. 23 жовтня 1975 р. Рада Безпеки ООН, намагаючись призупинити кровопролиття, запропонувала Генеральному Секретареві ООН розпочати консультації з усіма зацікавленими сторонами, до яких було прийнято звернення проявити стриманість.

6 листопада 1975 р. перші колони марокканців перетнули кордон з Західною Сахарою. Іспанські війська отримали наказ командування перешкодити «вторгненню». Виникла небезпека кровопролиття, але справа була припинена дипломатичним шляхом. В Мадриді почалися переговори між Іспанією, Марокко та Мавританією.

14 листопада 1975 р. в Мадриді було підписано іспано-мароккансько-мавританська угода про передачу Іспанією Західної Сахари під спільне управління Марокко та Мавританії. Втім, до 28 лютого 1976 р., тобто до моменту виведення іспанських військ, тимчасове управління теренами Західної Сахари повинно було організовуватися шляхом співробітництва іспанського губернатора, Джемаа з віце-губернаторами, що призначалися урядами Марокко та Мавританії³¹. В той же день на територію Західної Сахари були введені війська Мавританії та Марокко. В авангарді марокканських військ йшла еліта збройних сил країни – 1-ша повітряно-десантна піхотна бригада³².

Алжир виступив з різкою критикою мадридської угоди, виходячи з того, що вона не враховувала позиції АНДР у даному питанні й представник цієї держави не був запрошений до Мадриду.

Рішення мадридської зустрічі викликали негативну реакцію Фронту ПОЛІСАРІО, який мав значне число прихильників у Джемаа. 28 листопада 1975 р. члени Джемаа, що підтримували Фронт ПОЛІСАРІО, а також представники кількох племен, зібравшись у населеному пункті Гельта-Заммур, оголосили про розпуск Джемаа й визнання Фронту ПОЛІСАРІО єдиним представником народу Західної Сахари. Тоді ж був створений Тимчасова Сахарська Національна Рада (ТСНР) в завдання котрій поставили підготовку проголошення незалежної сахарської держави й організацію її політичних структур³³.

На підтримку народу Західної Сахари на самовизначення знов висловилася в грудні 1975 р. Генеральна Асамблея ООН, яка закликала прийняти міри з тим, щоб дозволити мешканцям Західної Сахари вирішити питання про своє майбутнє в умовах повної свободи та у атмосфері миру й безпеки. Однак, до того часу ситуація в Західній Сахарі значно ускладнилася: крупні підрозділи марокканських військ зайняли усю північну частину країни з містами Ель-Аюн та Смара. Мавританія ввела свої війська у місто Гюера на крайньому півдні Західної Сахари, а в подальшому окупувала увесь південь країни³⁴.

В січні 1976 р. Іспанія, на підставі іспано-мароккансько-мавританської угоди від 14 листопада 1975 р. вивела свої війська з Західної сахари, а 26 лютого 1976 р. офіційно заявила в ООН про остаточне припинення там своєї присутності й передачі адміністративних функцій стосовно цієї території Марокко та Мавританії.

28 лютого 1976 р. в Ель-Аюні був спущений іспанський прапор і таким чином Іспанія офіційно пішла з Західної Сахари. Однак за день до цього, 27 лютого 1976 р. в населеному пункті Бір-Лахлу ТСНР та Фронт ПОЛІСАРІО проголосили створення Сахарської Арабської Демократичної Республіки (САДР). Її розвиток, боротьба проти агресії Мавританії (1976-1979 рр.) та Марокко (з 1976 р. до сьогодні), а також зіткнення з Францією (1978-1979 рр.) й Алжиром (1981-1983 рр.), становлять інший, найбільш яскравий, героїчний і трагічний етап історії Західної Сахари. Але це предмет нашого розгляду в подальшому.

ПРИМІТКИ:

1. Малышева Д.Б. Западная Сахара // Вопросы истории. – 1983. – № 8. – С. 92.

2. Цитата за: Gupta R. Saharawi society: transition resistance and POLISARIO. – New Delhi, 1988. – P. 14.

3. Малышева Д.Б. Указ. соч. – С. 93.

4. Gupta R. Op. cit. – P. 15.

5. Малышева Д.Б. Указ. соч. – С. 93.

6. Bontem K. La guerre du Sahara occidental. – P., 1984. – P. 56.

7. Малышева Д.Б. Указ. соч. – С. 93-94; Bontem K. Op. cit. – P. 57.

8. Страны мира. – С. 276.

9. Малышева Д.Б. Указ. соч. – С. 94.

10. Global resorces and international conflict: environmental factors in strategic policy and action. – Oxford, 1986. – P. 208.

11. Малышева Д.Б. Указ. соч. – С. 94.

12. Мишелети Э. Элитные вооруженные силы. – М., 1998. – С. 57.

13. Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів. – К., 1995. – С. 762.

14. Котлобовский А. Послевоенные ударные самолеты. – К., 1997. – Ч. 1. – С. 51-52.

15. Bontem. K. Op. cit. – P. 71.

16. Дюрозель Ж.Б. Вказ. праця. – С. 762.

17. Малышева Д.Б. Указ. соч. – С. 95.

18. Евгеньев В. Указ. соч. – С. 157.

19. Страны мира. – С. 273.

20. Малышева Д.Б. Указ. соч. – С. 95.

21. Bontem. K. Op. cit. – P. 65.

22. Малышева Д.Б. Указ. соч. – С. 95.

23. Дюрозель Ж.Б. Вказана праця. – С. 762.

24. Bontem. K. Op. cit. – P. 69.

25. Малышева Д.Б. Указ. соч. – С. 95.

26. Bontem K. Op. cit. – P. 69-70.

27. Малышева Д.Б. Указ. соч. – С. 95.

28. Кууз А. Проблема Западной Сахары // Азия и Африка сегодня. – 1978. – № 7. – С. 41.

29. Страны мира. – С. 273.

30. Wener J.B. The Green March in historical perspective // The Middle East Journal. – 1979. – №1. – P. 176.

31. Bontem K. Op. cit. – P. 72.

32. Мишелети Э. Указ. соч. – С. 154.

33. Bontem K. Op. cit. – P. 74.

34. Кууз А. Указ. соч. – С. 42.

БУЗЕЙЧУК В. НАРОДЖЕННЯ «AIR CAVALRY»

24 Apr 09 10:53:25 GMT

Війна на Корейському півострові стала однією з найтрагічніших сторінок як в історії корейського народу, так і для Сполучених Штатів Америки - однієї зі сторін цього конфлікту. У США, де військова історія є поважною галуззю науки (та ідеології), історіографія Корейської війни досить значна. Радянська військово-історична наука певним чином обходила тематику, пов'язану з Кореєю, маючи інші пріоритети - історію Великої Вітчизняної війни та критику буржуазної історіографії, тому література з даного кола проблем в СРСР та пострадянських державах поширена значно менше. Зацікавленість військовою історією дещо зросла лише останнім часом завдяки публікації (переважно у Росії) творів зарубіжних авторів, що раніше були недоступними.

Причини війни у Кореї, як не дивно, майже аналогічно оцінюють і радянські, й американські історики, хоча є й певна різниця у формулюваннях. Американці наполягають, що США вступили у війну для того, щоб допомогти своїм союзникам - урядові Південної Кореї на чолі з Лі Син Маном - об'єднати обидві частини Кореї в єдину демократичну державу.

Радянські історики висловлюються більш радикально, вважаючи, що вагомих причин війна не мала, проте мала стратегічну мету. Відповідно до цієї мети саме Сполучені Штати ініціювали конфлікт між КНДР та Південною Кореєю, аби встановити в Кореї панування проамериканського уряду, зменшити вплив СРСР в регіоні, реанімувати економіку США великими військовими замовленнями¹.

Сполучені Штати тримали в азійсько-тихоокеанській зоні значні контингенти своїх військ після закінчення Другої світової війни. Так, у Японії станом на 1950 рік дислокувались: 1-ша кавалерійська (механізована) дивізія, 7-ма, 24-та, 25-та піхотні дивізії, 29-й піхотний полк, 5-та полкова бойова група (ця структура складалась з піхотного полку, підсиленого двома танковими та одним артилерійським батальйонами, що загалом становить механізовану бригаду скороченого складу). Контингент Військово-повітряних сил налічував 8 авіакрил стратегічної та тактичної авіації (1 172 літаки). На постійному чергуванні знаходились 26 бойових та 200 транспортних суден Військово-морського флоту. Значні залоги американських військ постійно перебували у Південній Кореї, беручи участь у бойовому навчанні корейських військових підрозділів².

Бойові дії вздовж 38-ї паралелі розпочались 25 червня 1950 року. 27 червня президент США Г. Трумен наказав увести до Кореї додаткові війська під приводом евакуації американських громадян із зони бойових дій. Американські дивізії з Японії були перекинуті морем до Кореї, де відразу вступили у бої. Незважаючи на широку підтримку з боку Сполучених Штатів, армія Південної Кореї виявилась небоєздатною (втім, як і перекинуті з Японії американські частини), і до кінця літа 1950 року значна частина території Корейського півострова контролювалась військами Народної Армії КНДР.

У вересні 1950 року зі Сполучених Штатів до Кореї був перекинутий 187-й повітряно-десантний полк, підпорядкований особисто командувачу військ США на Далекому Сході. Забезпечувала дії полку 61-ша окрема транспортно-десантна авіагрупа, яку з січня 1951 року було переформовано в 315-ту транспортно-десантну авіадивізію³.

Найбільш масштабними парашутними десантами американців у Кореї стали дві операції. Одна з них - висадка парашутного десанту північніше Пхеньяну, у районі Сончхон-Сунчхон 20-21 жовтня 1950 року. 1-й американський та 2-й південнокорейський армійські корпуси розгорнули наступ на Пхеньян. Завданням десанту було відрізати шляхи відходу частинам Народної Армії, щоб допомогти їх оточенню. Підготовка операції зайняла 11 діб. Маршрут перекидання військ до району десантування вибирався так, щоб противник помітив підготовку до десантування лише в останній момент. Трасу транспортних літаків прокладено на захід від Киміхо (район базування) над Жовтим морем, потім на північ над акваторією за 39-ту паралель, після чого - на схід до району десантування.

Попередньо на район Сончхон-Сунчхон було здійснено потужний авіаційний удар. Висадку десанту провели в обох пунктах одночасно. 20 жовтня (перший рейс) висаджено 4 100 парашутистів, артилерійське озброєння та 61 автомобіль. Другий рейс, виконаний 21 жовтня, мав на меті висадку 1 800 парашутистів та допоміжних вантажів, що й було проведено⁴. Десанти в обох пунктах стали неочікуваними для частин Корейської Народної Армії (КНА). Таким чином, 187-й повітряно-десантний полк спромігся виконати своє завдання і допомогти оточити сили КНА біля Пхеньяну.

Іншою значною операцією стало десантування 187-го полку в районі Мунсана 23 - 24 березня 1951 року. Завданням десанту було перекрити шляхи відходу КНА від Сеула на північ. Мунсанська операція стала дуже схожою на десант під Пхеньяном. Проте, на цей час КНА мала значно більше досвіду протиповітряної та протидесантної боротьби, тому авіадивізія втратила 9 транспортних літаків, причому 5 з них - ще до десантування. Сили 187-го полку були обмежені 2 000 парашутистів, а в результаті втрат взяли участь в операції ще менше. У підсумку, завдання десантного полку було виконано лише частково. Підрозділи КНА зуміли вийти з оточення і відступити на північ⁵.

Активізація протидесантних операцій армії КНДР призвела до скорочення обсягів застосування великих повітряних десантів, і розширення малочисельних десантів (10-100 осіб) для проведення розвідок та диверсій. Разом з цим значно зросли обсяги проведення аеромобільних операцій із залученням як повітряно-десантних підрозділів, так і відділів морської піхоти.

Першим досвідом здійснення аеромобільних операцій стала висадка підсиленої роти морської піхоти у зону південно-західніше Косона 20 вересня 1951 року. За 4 години з 21 гелікоптера в район десантування було висаджено 228 солдатів з озброєнням та 8 тон супутніх вантажів. Використання гелікоптерів на наднизьких висотах (0,5-1,5 м) дозволило досягти значної раптовості в сухопутній операції, а десантований підрозділ відмінно виконав своє завдання - знищення опорної бази партизанів⁶.

Широке використання гелікоптерної техніки дозволяло швидко та відносно непомітно маневрувати силами та засобами, без особливих перешкод виводити війська з-під імовірних ударів та зосереджувати там, де частини КНА не очікували удару.

Головною розрахунковою одиницею у плануванні аеромобільних операцій став аеромобільний батальйон. Підсилений розвідувальною та саперною ротами, артилерійським підрозділом, він становив так звану аеромобільну тактичну групу. Для широкомасштабних операцій створювались бригадні аеромобільні тактичні групи на основі 2-3 повітряно-десантних батальйонів, батальйону морської піхоти, підрозділів розвідки та артилерії⁷. Транспортування десантних підрозділів здійснювалось на максимально можливій швидкості та мінімальній висоті, що дозволяло провести операцію скритно та раптово.

Статистика свідчить, що з осені 1951 по липень 1953 року екіпажі спеціально сформованої 161-ї вертолітної десантно-транспортної ескадрильї здійснили 18 607 бойових вильотів, перевезли 60 046 чоловік з озброєнням та більше 3 400 тон різних вантажів⁸. Аеромобільні операції стали одним з широко застосовуваних тактичних прийомів американських військ в Кореї. Подальшого поширення аеромобільні десанти набули під час військових конфліктів у В'єтнамі та Камбоджі.

Парашутні (випробувані під час Другої світової війни) та аеромобільні (вперше застосовані американцями у Кореї) десанти у другій половині ХХ ст. стали одним з головних ударних засобів військової машини США. Розробка у 1950-х роках американськими військовими теорії та практики аеромобільних операцій здійснила мікрореволюцію у мистецтві війни, як у 1930-х роках - перші парашутні десанти Червоної Армії. Передумовами появи парашутно-десантної тактики стали успіхи у розвитку військово-транспортної авіації та парашутної техніки. Аеромобільна тактика зобов'язана своєю появою удосконаленню вертольотів та відповідних видів особистого та групового озброєння, що дозволяло нечисленним аеромобільним підрозділам досягати значної мобільності та вогневої потужності. Завдяки цим факторам, а також зростанню протидесантної майстерності Народної Армії КНДР та складним природнім умовам Корейського півострова, аеромобільні десанти набули значного поширення під час війни в Кореї, більш значного, ніж парашутні.

Одним з підсумків цієї війни стала поява нової тактики та нового роду військ - аеромобільних (в американській військовій термінології того часу - «air cavalry» - «повітряна кавалерія»⁹). До кінця ХХ ст. Сполучені Штати утримували в Тихоокеанській зоні значні контингенти військ, куди входять і повітряно-десантні з'єднання: парашутно-десантні полки 82-ї повітряно-десантної дивізії та аеромобільні групи 101-ї десантно-штурмової дивізії (вахтовим методом) на Гаваях та в Японії. ХХІ століття принесло лише поширення американської військової присутності у різних регіонах планети, і незважаючи на підвищення ролі високоточної зброї та новітніх бойових технологій, повітряно-десантні війська залишаються однією з провідних військових одиниць армії Сполучених Штатів Америки.

ПРИМІТКИ:

1. История военного искусства: Учебник для военных академий Советских Вооруженных Сил. - М., 1984. - С. 522.

2. Вооруженные силы капиталистических государств. - М., 1988. - С. 211.

3. Вооруженные силы США в ходе локальных войн в Юго-Восточной Азии // www.war_history.lib.ru

4. Дорр Р., Ганьярд К. Армия США. Корпус морской пехоты США. - М., 2004. - С. 411.

5. Внезапность в операциях вооруженных сил США. - М., 1982. - С. 59.

6. Михайлов А.Д. Воздушные десанты (По материалам иностранной печати). - М., 1962. - С. 112.

7. A Brief History of the 82^nd Airborne Division // www.bragg.army.mil; Dann C. 101^st Airborne History // www.secondworldwarhistory.com

8. Риджуэй М. Война в Корее // www.war_history.lib.ru

9. Dann C. Op. cit.

ДЕРГАЧЕВА А. УЧАСТИЕ ВООРУЖЕННЫХ СИЛ БРАЗИЛИИ ВО ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЕ

24 Apr 09 10:49:04 GMT

«Европейская война» - именно так называли Вторую мировую бразильские газеты. Казалось, события в далекой Европе никоим образом не могут задеть южноамериканскую страну, тем более, что тогдашний президент, а фактически диктатор Бразилии Жетулиу Варгас отнюдь не горел желанием встревать в конфликт. В военно-политическом руководстве страны бытовали довольно сильные прогерманские настроения¹. Значительным влиянием на правительство пользовались представители многочисленных немецких и итальянских колоний².

Вместе с тем, общая политическая обстановка и соотношение сил на международной арене резко изменились в декабре 1941 г., со вступлением в войну США. Нападение японских вооруженных сил на американский Тихоокеанский флот в Перл-Харбор, захват ряда островов в юго-западной части Тихого океана создали реальную угрозу вторжения армии и флота Японии в Южную Америку³. Это побудило латиноамериканские страны объявить войну или разорвать дипломатические отношения с государствами «Оси» и вступить в антигитлеровскую коалицию⁴. Так Вторая мировая война пришла в Западное полушарие.

Однако свою первую военную операцию в этом конфликте бразильцы провели на месяц раньше. В ноябре 1941 г., выполняя решения II Консультативного совещания министров иностранных дел американских государств, проходившего в Гаване 21-30 июля 1940 г., вооруженные силы Бразилии, совместно с ВМС США оккупировали Нидерландскую Гвиану (Суринам), для предотвращения ее захвата какой-либо внеконтинентальной державой (имелось ввиду Германией или Италией)⁵.

Перед Вооруженными силами Бразилии остро встала задача по защите жизненно важных океанских коммуникаций. Ответственность за ее выполнение была, естественно, возложена на Военно-морской флот страны. К 1939 г. он состоял из двух линкоров («Minas Gerais» и «Sao Paulo») водоизмещением в 19,2 тыс. т, английской постройки 1910 г., 2 легких крейсеров («Baia» и «Rio Grande do Sul»), тоже английской постройки 1910 г., но, в отличие от линкоров, в 1925-1926 гг. модернизированы, 11 эсминцев (3-х различных типов английской и отечественной постройки), 4 подводных лодок (современные итальянской постройки: «Humaita» типа «Balilla» и «Tamoyo», «Timbara», «Tupi» типа «Perla»), минных заградителей и других мелких единиц⁶.

Наряду с весьма малочисленными силами ВМФ задачу предстояло решать и Военно-воздушным силам - Forca Aerea Brasileira, которые были созданы 20 января 1941 г. путем слияния армейской и морской авиации. Наиболее подходящими для противолодочной борьбы оказались германские двухмоторные многоцелевые самолеты «Focke-Wulf-58 Weihe»⁷. И все же рассчитывать на собственные силы бразильцам не приходилось. Поэтому бразильское правительство охотно приняло предложенную США помощь. Уже в январе-марте 1942 г. в страну по ленд-лизу прибыли 10 истребителей «Curtiss P-36A Hawk», 2 старых бомбардировщика «Douglas B-10 Bolo» и шесть современных «North American B-25B Mitchell»⁸, а также значительное количество танков, артиллерии, 8 эскортных кораблей (миноносцы, тип «Cannon»), оборудованных для противолодочных операций⁹.

С каждым месяцем немецкие лодки все наглее оперировали у бразильских берегов. Каплей, переполнившей чашу терпения, стали действия U-507, которая в августе 1942 г. устроила настоящую «кровавую баню» у побережья штата Баия. 15 августа эта лодка потопила пассажирские пароходы «Бапенди» (270 погибших) и «Араракура» (131 погибший). На следующий день она торпедировала лайнер «Аннибал Беневоло» (150 жертв). 17 августа немецкие подводники отправили на дно пассажирское судно «Итаджиба», а вслед за ним - пароход «Арара». Наконец, 19 августа была потоплена грузовая баржа «Жасира». Таким образом, в течение 5 дней U-507 уничтожила 6 судов, что привело к гибели 877 человек. В ответ на эти бесчинства Бразилия 22 августа 1942 г. объявила войну Германии и Италии¹⁰.

Несколько обстоятельств, согласно господствовавшей в советской историографии концепции, вынудили правительство Ж. Варгаса определить свою позицию. Первое - это массовое народное движение в стране, требовавшее порвать отношения с фашизмом, ликвидировать фашизм внутри страны и принять активное участие в борьбе с ним на фронтах войны¹¹. Второе обстоятельство - это растущее влияние США, экономическое, политическое и военное. Советские авторы специально подчеркивали, что географическая общность имеется у Бразилии не с Германией, а с США¹². Нет сомнения, что большую роль в окончательной коррекции внешнеполитического курса крупнейшего латиноамериканского государства сыграли и победы Советских Вооруженных сил под Москвой, показавшие, что гитлеровская военная машина может быть не только остановлена, но и отброшена назад¹³. Именно это событие называлось советскими учеными определяющим.

Вступление Бразилии в войну открыло ее аэродромы для американской авиации. В марте 1942 г. Бразилия создала авиационную базу в Натале. Эта база была выстроена совместно с Соединенными Штатами и стала крупнейшей в мире базой для транспортировки грузов и войск. Авиационные базы были сооружены также в Ресифи, Белеме, Форталезе и Баие. На протяжении всей войны Объединенные нации пользовались Наталом и Ресифи как промежуточными пунктами для транспортировки войск и важнейших военных материалов (объем перевозок в последние шесть месяцев 1944 г. достиг 22 миллиона фунтов)¹⁴. Эта же база послужила и отправной точкой американского самолета, который 13 января 1943 г. обнаружил в надводном положении и потопил на подходах к порту Форталеза ту самую U-507, которая фактически вынудила Бразилию вступить в войну¹⁵.

Уже в 1942 г. в Бразилии была введена всеобщая воинская повинность для всех граждан мужского пола от 21 до 45 лет. К началу вступления Бразилии в войну она имела под ружьем свыше 100 тысяч человек, а число резервистов составляло 300 тысяч человек. При полной мобилизации армия могла быть доведена до 1 250 тысяч человек, а в боевом составе сухопутных войск насчитывалось 5 пехотных, 3 кавалерийские дивизии и 1 смешанная бригада¹⁶. Имея значительные людские резервы и постоянно растущую американскую военную помощь, бразильцы могли смело создавать новые подразделения, в том числе и для боевых действий в Европе.

Вопрос о более активном участии Бразилии в войне был конкретно поставлен в повестку дня лишь в начале 1943 г., когда в результате победы Советской армии под Сталинградом начался коренной поворот в ходе Второй мировой войны. До этого США возражали, чтобы Бразилия, вслед за объявлением войны странам «Оси», предпринимала военные действия против Гвианы и Дакара, контролируемых французским вишистским правительством. В намерения Вашингтона не входило содействие самостоятельности страны. Но события на фронтах Второй мировой войны внесли свои коррективы в планы как США, так и Бразилии. К этому времени Бразилия уже начала получать вооружение по соглашению о ленд-лизе с США и могла проводить военные операции (из общей суммы поставок по ленд-лизу для Латинской Америки в 324 млн. долл. 71% пришелся на Бразилию)¹⁷.

Таким образом, впервые в Бразилии встал вопрос о формировании экспедиционных сил, «хорошо подготовленных и оснащенных для предстоящих битв»¹⁸. 28 января 1943 г. в Натале состоялась встреча президента Ж. Варгаса с президентом США Ф.Д. Рузвельтом, на которой была достигнута договоренность об «эффективном участии бразильских вооруженных сил на стороне союзников»¹⁹.

1-ю экспедиционную пехотную дивизию возглавил генерал Маскареньяс де Морайс, который развернул широкую и всестороннюю учебную подготовку. А чтобы она была эффективной, генерал в составе делегации посетил в декабре 1943 г. места боев в Африке и Италии и получил представление о том, что ждет его новобранцев²⁰. В состав дивизии, созданной по американским штатам, входили 3 пехотных полка, 4 артиллерийских дивизиона, имевших на вооружении 105-мм и 155-мм орудия, эскадрилья боевых самолетов, инженерный и медицинский батальоны, роты разведки и радиосвязи. Авиационную поддержку дивизии должна была оказать 1-я группа истребительной авиации (Grupo de Aviacao de Caza - GAVCA), оснащенная 48 тяжелыми истребителями Р-47D «Тандерболт»²¹.

1-ю группу истребительной авиации сформировали 18 декабря 1943 г., укомплектовав летчиками-добровольцами. Всего в группе насчитывалось 350 человек, в т.ч. 43 пилота. Возглавлял ее подполковник Неро Моура. 6 октября 1-я GAVCA высадилась в итальянском порту Ливорно. Она вошла в состав 350-й истребительной авиагруппы 22-го тактического авиационного командования США, которая также включала 345-ю, 346-ю и 347-ю американские эскадрильи. Авиачасть состояла из четырех звеньев - «красного», «желтого», «синего» и «зеленого», пилоты которых носили шарфы соответствующего цвета²².

Пилоты 1-й GAVCA за 184 дня итальянской кампании приняли участие в 445 миссиях, выполнив 2 550 самолето-вылетов. Действия 1-й GAVCA отличались высокой результативностью. Так, только за период с 6 по 29 апреля 1945 г. часть, выполнив лишь 5% боевых вылетов, уничтожила 85% складов боеприпасов, 36% складов топлива, 28% мостов и 15% автомобилей. Но за успехи пришлось заплатить дорогой ценой: из 43 пилотов 4 погибли в бою, 4 - в катастрофах, 5 попали в плен, еще 3 сбитых были спасены итальянскими партизанами²³.

Первый контингент Бразильского экспедиционного корпуса, насчитывавший 5 400 человек, отбыл в Италию 30 июня 1944 г.²⁴ Последующие части дивизии, в том числе и 1-я эскадрилья связи и наблюдения с 8 L-4H «Пайпер-Кэб», прибыли в Италию (порт Неаполь) в течение сентября 1944-го - февраля 1945 г. За почти 200 боевых дней экипажи 1-ой эскадрильи связи и наблюдения выполнили 684 боевых вылета, из них 400 - на корректировку артиллерийского огня. Во многом благодаря их работе части Бразильских экспедиционных сил отличались наиболее точной стрельбой среди всех артиллерийских подразделений американской 5-й армии²⁵. Общая численность бразильских войск в Италии достигла 25 тысяч человек²⁶.

Уже в середине сентября 1944 г. дивизия, включенная в состав 5-й американской армии, вступила в соприкосновение с противником. Бразильские батальоны заняли города Масароза, Камаджоре, Монте-Прано. В ноябре-декабре бразильские экспедиционные силы потерпели некоторые неудачи в боях за Монте-Кастело. Бразильские солдаты, деморализованные сильными холодами, не могли проявить максимум боеспособности. Но положение круто изменилось в феврале 1945 г. К этому времени дивизия была полностью доукомплектована. Ее артиллеристы пристрелялись, благодаря чему огневое воздействие бразильцев на обороняющиеся немецкие войска выявилось наиболее точным среди всей артиллерии 5-й армии США. Именно поэтому, уже в феврале 1945 г. после ожесточенных схваток были взяты Монте-Кастело и Ла-Серра. Продвигаясь быстрым маршем, бразильские части в составе американской ударной группировки расчленили порядки противника и заняли города Пьяченца и Кастелветро. 1 мая стало известно о самоубийстве Гитлера. В этих условиях командующий группировкой гитлеровцев генерал Шлеммер был вынужден подписать акт о безоговорочной капитуляции. На этом война для бразильцев закончилась²⁷. Их общие потери в ходе восьмимесячной кампании составили 2 тысячи человек²⁸.

В период боевых действий в Италии, ВМС Бразилии участвовали в конвойной и патрульной службе на Атлантике, вели поиск германских подводных лодок (совместно с ВМС США - на их общем счету не менее 5 потопленных нацистских субмарин) и блокадопрорывателей. Летом 1944 г., корабли Бразильского ВМФ занимались сопровождением конвоев с войсками и грузами для Бразильского Экспедиционного корпуса в Италии. Так крейсер «Baia» провел 64 конвоя между Ресифи, Салвадором и Рио-де-Жанейро, а также принял участие в 11 других операциях. «Rio Grande do Sul» - соответственно в 62 и 15²⁹.

С конца 1944 г. бразильские крейсера и другие корабли действовали в центральной Атлантике между Дакаром и Наталем, служа, в частности, в качестве спасательных судов на американской трансатлантической воздушной линии. В ходе одной из таких миссий, 4 июля 1945 г., погиб крейсер «Baia». На нем, во время корабельных учений, случайный выстрел из 20-мм автомата кормового мостика, привел к детонации сложенных на корме глубинных бомб, от взрыва которых, крейсер быстро затонул с 340 членами экипажа в районе Сан-Пауло. Эта гибель стала и последней потерей Бразилии во Второй мировой войне³⁰.

Таким образом, Бразилия внесла свой скромный вклад в победу над фашизмом. По сравнению с иными государствами Латинской Америки он был наибольшим и по фактическому участию Бразилии в войне и по понесенным потерям. Однако справочно-энциклопедическая литература и историография советского и постсоветского периодов дает лишь общие сведения по данной проблеме - углубления в специфический фактаж не происходит. Рассматривалось и продолжает рассматриваться самое легкое - то, что как говорится, «лежит на поверхности». На наш взгляд, основная причина этого - фактическое отсутствие оригинальной источниковой базы, исходящей от самой бразильской стороны. Не многим лучше ситуация и в англоязычной историографии. Так, знаменитое лондонское издательство «Osprey Military» по состоянию на 2008 г. не посвятило в своих изданиях о Второй мировой войне ни одной работы участию Бразилии в крупнейшем вооруженном конфликте в мировой истории³¹.

Однако точку в данном вопросе ставить еще рано. Так, еще в 1976 г. вышел в свет приключенческий роман Л.Д. Платонова «Секретный фарватер» - одна из лучших книг такого жанра о Второй мировой войне. Созданный отнюдь не на основе авторской фантазии, роман показывал, в том числе и нестандартное проникновение германской военщины в Бразилию. Значит, поднятая в данной статье, ранее практически не изученная проблематика требует дальнейшего серьезного изучения.

ПРИМЕЧАНИЯ:

1. Гонионский С.А. Очерки новейшей истории стран Латинской Америки. - М., 1964. - С. 50; Строганов А.И. Латинская Америка в ХХ веке. - М., 2002. - С. 151.

2. Очерки истории Бразилии. - М., 1962. - С. 372.

3. История Бразилии. - М.-К., 2003. - С. 242.

4. История второй мировой войны 1939-1945 гг. - Т. 4. - М., 1975. - С. 461.

5. Строганов А.И. Указ. соч. - С. 118.

6. Клесмет О.Г. Бразилия. - М., 1943. - С. 30; Иностранные военные флоты 1946-1947. - М. 1947. - С. 56-57; Тарас А.Е. Подводные лодки второй мировой войны 1939-1945. - Минск, 2004. - С. 467-468; Крейсера второй мировой войны. Охотники и защитники. - М., 2007. - С. 22-23.

7. Харук А. ВВС Бразилии во Второй мировой войне. Часть 1. Противолодочные операции// Авиация и время. - 2002. - № 6. - С. 50.

8. Там же.

9. Клесмет О.Г. Указ. соч. - С. 31; Дашьян А. ВМС США 1939-1945. Справочник по корабельному составу // Морская коллекция. - 2004. - № 3. - С. 10-11.

10. Харук А. Указ. соч. - С. 50.

11. Калмыков Н.П. Диктатура Варгаса и бразильский рабочий класс. - М., 1981; Коваль Б.И. История бразильского пролетариата. - М., 1968. - С. 107-109.

12. Бандейра М. Проникновение США в Бразилию. - М., 1982.- С. 306.

13. Гонионский С.А. Указ. соч. - С. 84.

14. История Бразилии. - С. 243.

15. Платов Л.Д., Апальков Ю.В. Боевые корабли Германии 1939-1945. - СПб, 1995. - С. 83.

16. Клесмет О.Г. Указ. соч. - С. 31; Волков А. Латинская Америка. - М., 1948. - С. 57.

17. Латинская Америка в международных отношениях ХХ в. - Т.1. - М., 1988. - С. 256.

18. Бандейра М. Указ. соч. - С. 306.

19. Там же.

20. Клесмет О.Г. Указ. соч. - С. 31.

21. Иогансен Д.В. и др. АВИА-ВСТРЕЧИ. Истребители-бомбардировщики Р-47 «Тандерболт», Фоке-Вульф FW-190. - К., 1992. - С. 6; Харук А. ВВС Бразилии во второй мировой войне. Часть 2. Авиация Бразильских экспедиционных сил в Италии // Авиация и время. - 2003. - № 3. - С. 26.

22. Харук А. ВВС Бразилии во второй мировой войне. Часть 2. Авиация Бразильских экспедиционных сил в Италии // Авиация и время. - 2003. - № 3. - С. 25.

23. Там же. - С. 26.

24. Бандейра М. Указ. соч. - С.306.

25. Харук А. ВВС Бразилии во второй мировой войне. Часть 2. Авиация Бразильских экспедиционных сил в Италии. - С. 26.

26. Латинская Америка в международных отношениях ХХ в. - Т.1. - М., 1988. - С. 256; Харук А. ВВС Бразилии во второй мировой войне. Часть 2. Авиация Бразильских экспедиционных сил в Италии. - С. 26.

27. Борисов В.И. Бразильские вооруженные силы во второй мировой войне// Латинская Америка. - 1995. - №5. - С. 39; Харук А. ВВС Бразилии во второй мировой войне. Часть 2. Авиация Бразильских экспедиционных сил в Италии. - С. 26.

28. Строганов А.И. Указ. соч. - С. 119.

29. Крейсера второй мировой войны. Охотники и защитники. - М., 2007. - С. 23.

30. Там же.

31. См. официальный сайт издательства - «Каталог публикаций». - www.ospreypublishing.com

БУРЯК М. НАРОДНО-ОСВОБОДИТЕЛЬНАЯ ВОЙНА В ЮГОСЛАВИИ 1941—1945 ГГ. (краткий военно-исторический анализ)

23 Apr 09 10:21:53 GMT

Народно-Освободительная армия Югославии (НОАЮ) была создана после оккупации страны войсками стран Оси - Германией, Италией, Венгрией, Болгарией - для противостояния им и коллаборационистским режимам (М. Недича в Сербии, А. Павелича в Независимом государстве Хорватия, Пиндско-Мегленском княжестве), а также монархическому партизанскому движению четников. Борьба НОАЮ начиналась как партизанские действия, которые в дальнейшем переросли в полномасштабную войну с оккупантами с элементами гражданской войны. Это была борьба за национальное и социальное освобождение южнославянских народов, за создание новой социалистической Югославии. Возглавила ее Коммунистическая партия Югославии (КПЮ)¹.

6 апреля 1941 г. вооруженные силы стран фашистской коалиции вторглись в Югославию и захватили ее за 11 дней без особых проблем. Часть территории Югославии была передана хорватским нацистам - усташам, которые создали там Независимое государство Хорватия. Вслед за этим 10 апреля 1941 г. в Загребе был образован по решению Политбюро Центрального Комитета Компартии Югославии Военный комитет во главе с генеральным секретарем КПЮ Иосифом Броз Тито. Вскоре военные комитеты, формировавшие боевые антифашистские группы, начали действовать во всех районах Югославии².

В мае 1941 г. часть офицеров бывшей югославской армии для борьбы с оккупантами создали партизанскую организацию четников под командованием Драголюба Михайловича, опиравшихся на эмигрантское правительство короля и разделявших сербскую националистическую идеологию.

Коммунистическая партия Югославии под руководством Иосифа Броз Тито, несмотря на большое число сторонников, к активным действиям до июня не переходила. Причиной этого была просоветская ориентация партии, а СССР в то время находился с Германией в союзе.

В день нападения Германии на Советский Союз 22 июня 1941 года в лесах возле города Сисак югославскими коммунистами был создан 1-й Сисакский партизанский отряд. В последующие дни в разных областях Югославии начали создаваться партизанские отряды для борьбы против сил фашисткой коалиции³.

27 июня 1941 г. в Белграде ЦК КПЮ создал Главный штаб народно-освободительных партизанских отрядов во главе с И. Броз Тито. 4 июля 1941 г. Политбюро ЦК КПЮ приняло решение начать вооруженное восстание. С этого времени партизанские отряды начали вести крупномасштабную войну против оккупантов и коллаборационистов. В июле оно охватило многие районы Сербии, Черногории, Словении, Хорватии, Боснии и Герцеговины, в октябре - Македонии. В ходе восстания в разных районах страны возникали освобожденные партизанами территории. Наиболее значительная из них в 1941 г. - "Ужицкая республика" в Западной Сербии. Партизанам Тито удалось в результате первых боев очистить от немцев довольно крупные территории с населением около 300 тыс. человек⁴. На этих территориях в 1941 г. были образованы народно-освободительные комитеты - органы народной власти, на оккупированных территориях они действовали в подполье. В первые месяцы борьбы с оккупантами югославские коммунисты старались сотрудничать с отрядами четников. В августе-сентябре партизаны и четники провели ряд совместных операций. В сентябре состоялась личная встреча между Тито и Михайловичем. Однако вскоре идеологические противоречия дали о себе знать, и шаткий союз перерос в противостояние. С ноября 1941 г. четники и коммунистические партизаны вели между собой настоящую гражданскую войну.

После поражения в Сербии основные силы партизан отошли в Восточную Боснию на территорию Независимого государства Хорватии. Весь 1942 г. немецкие и хорватские усташские войска пытались уничтожить партизанский центр в этом районе, однако их действия не принесли желаемого результата⁵.

В 1941-1942 гг. оккупанты и их пособники (6 немецких, 18 итальянских, 5 болгарских, 3 венгерских дивизии, квислинговские части, подразделения М. Недича и А. Павелича) неоднократно пытались разгромить партизанские войска. Вместе с оккупантами против партизан боролись четники Д. Михайловича, стремившегося к восстановлению в Югославии довоенного буржуазно-монархического режима.

Партизанские войска в конце 1941-начале 1942 г. отступили из Сербии в Санджак и Боснию. Они освободили значительную территорию, создав в Западной Боснии новый центр антифашистской борьбы.

Успехи Советской Армии в зимнюю кампанию 1942-1943 гг. способствовали подъему народно-освободительной борьбы в Югославии. В ноябре 1942 г. все партизанские силы в Югославии под руководством И. Броз Тито были объединены в Народно-Освободительную армию Югославии, в общем насчитывавшую к тому времени 236 тыс. человек и состоявшую из партизанских отрядов и групп.

В конце ноябре 1942 г. Верховный штаб НОАЮ приступил к формированию первых дивизий и корпусов Народно-освободительной армии Югославии. К концу 1942 г. в составе НОАЮ числилось уже 32 дивизии, а не входившие в их состав партизанские отряды и группы насчитывали до 150 тыс. человек.

Укрепились и народно-освободительные комитеты⁶. Результатом развития системы народно-освободительных комитетов явилось создание в ноябре 1942 г. общеюгославского политического органа - Антифашистского веча народного освобождения Югославии (АВНОЮ). Исполком АВНОЮ явился зародышем первого народного правительства Югославии.

22 декабря 1942 г. была сформирована первая регулярная воинская часть НОАЮ - 1-я Пролетарская бригада. Ее особенность состояла в том, что это подразделение предназначалось для действий на всей территории Югославии и поэтому бойцами бригады являлись представители всех югославских народов, и не только. То есть, 1-я Пролетарская являлась интернациональной по составу и ударной по сути частью коммунистической партизанской армии.

В 1943 г. оккупанты, квислинговцы и четники настойчиво пытались разгромить главные силы НОАЮ и партизан, и захватить освобожденную ею территорию. 20 января 1943 г. в наступлении участвовало около 80 тыс. человек. Оккупанты имели подавляющее превосходство в численности и технике над силами НОАЮ, оборонявшими освобожденную территорию (1-й хорватский и 1-й боснийский корпуса, а также группа дивизий, подчиненная Верховному штабу)⁷.

Разрабатывая операцию под кодовым наименованием «Вайсс I» («Weiss I»), фашистское командование стремилось окружить и уничтожить главные силы Народно-освободительной армии и ее Верховный штаб на освобожденной территории Хорватии и Западной Боснии. В наступление была брошена крупная группировка немецко-итальянских войск и отряды квислинговцев. Гитлеровцы хотели не только уничтожить боевые силы НОАЮ, но и внушить страх населению, помогавшему партизанам. Командующий германскими войсками в Юго-Восточной Европе генерал Лер заявил, что он «должен установить мир и покой, хотя бы это были мир и покой кладбища». Солдатам приказали расстреливать на месте всех, кто будет обнаружен в зоне боев. Превосходящим силам и средствам противника воины НОАЮ и партизаны противопоставили героизм, самопожертвование и боевое мастерство. Верховный штаб действовал искусно и смело⁸.

Главные силы НОАЮ с боями пробились в долину р. Неретвы. Здесь произошла одна из решающих битв народно-освободительной войны в Югославии. Одержанная патриотами победа позволила спасти около 4 тыс. раненых. Разгромив затем четников Д. Михайловича, части НОАЮ в начале апреля прорвались в Черногорию и Санджак. Операция «Вайсс I» была сорвана.

Оккупанты подготовили новое наступление - операцию «Шварц» (или «Вайсс II»), выделив для участия в ней четыре немецких и около четырех итальянских дивизий (неполного состава), а также несколько тысяч усташей и четников. Группировка врага состояла из 127 тыс. солдат и офицеров. Наступление поддерживали танки, артиллерия и авиация. 15 мая противник перешел в наступление на юго-востоке страны, нанося удары по сходящимся направлениям. Соединения НОАЮ оказывали упорное сопротивление, но крупным силам карателей они могли противопоставить только 16 тыс. бойцов. С ними было около 3 500 раненых и больных. Фашистам удалось окружить главную оперативную группу НОАЮ, но Верховный штаб умело организовал действия 1-й и 2-й пролетарских дивизий в долине р. Сутьески и районе горного хребта Зеленгора. Слабо вооруженные, измотанные переходами и полуголодные, измученные боями с превосходящими силами врага, югославские воины проявили огромную стойкость и подлинный героизм. Битва на Сутьески продолжалась до 15 июня. Потеряв в боях около 8 тыс. бойцов, командиров и политкомиссаров, соединения и части НОАЮ прорвали вражеское кольцо и соединились с партизанскими бригадами в Восточной Боснии. Это была победа. В боях получил ранение и Верховный главнокомандующий И. Броз Тито.

Сражения на Неретве и Сутьески убедительно показали силу Народно-освободительной армии Югославии. Обстановка на фронтах войны свидетельствовала о приближении конца господства фашистских завоевателей. После выхода из войны Италии, разоружение нацистами ее дивизий на территории Югославии встретило наибольшие осложнения⁹. Две итальянские дивизии почти в полном составе перешли на сторону югославских борцов. Итальянское вооружение и снаряжение позволило оснастить 80 тыс. бойцов вновь сформированных соединений НОАЮ. В ответ тысячи итальянцев были интернированы в Германию или уничтожены нацистами. Для замены итальянских дивизий командование вермахта направило на Балканы 50 тыс. солдат и офицеров из Северной Италии.

В сентябре-декабре 1943 г. НОАЮ продолжала вести упорные бои с немецко-фашистскими войсками и вооруженными отрядами предателей. По всей стране полыхало пламя народной борьбы. К концу года НОАЮ насчитывала 320 тыс. бойцов. Формировались новые части¹⁰. От фашистских захватчиков была очищена почти половина территории страны. Ведя тяжелые бои, НОАЮ сковывала сотни тысяч войск оккупантов и значительное количество военных формирований коллаборационистов - усташей Павелича, банд сербского «правителя» Недича, четников Михайловича.

29 ноября 1943 г. в старинном боснийском городе Яйце открылась Вторая сессия Антифашистского веча народного освобождения. На сессии были определены задачи дальнейшего развития народно-освободительной войны и социалистической революции. АВНОЮ было преобразовано в верховный законодательный и исполнительный орган страны. В качестве временного народного правительства был учрежден Национальный комитет освобождения Югославии (НКОЮ). Его возглавил И. Броз Тито, которому было присвоено звание маршала. Председателем Президиума АВНОЮ избрали И. Рибара. В огне освободительной войны в Югославии рождалось федеративное, демократическое государство трудящихся и осуществлялись преобразования социалистического характера¹¹. Полное равноправие уже на стадии антифашистской борьбы получили все югославские народы - Сербии, Хорватии, Словении, Македонии, Черногории, Боснии и Герцеговины. Советский Союз поддержал конституирование новой Югославии. Советское правительство оказало НКОЮ дипломатическую поддержку, военную и материальную помощь. В феврале 1944 г. в Югославию прибыла советская военная миссия. 16 июня 1944 г. на о. Вис между председателем НКОЮ И. Броз Тито и новым эмигрантским премьер-министром И. Шубашичем, осудившим коллаборационизм четников и пошедшим на сотрудничество с народно-освободительным движением, было подписано соглашение. Подтверждалось право АВНОЮ и НКОЮ осуществлять верховную власть в стране.

В сентябре 1944 г. современная по оснащению и способам ведения боевых действий Народно-освободительная Армия Югославии вышла к границам страны. Тогда же в ходе советско-югославских переговоров во время пребывания И. Броз Тито в Москве было заключено соглашение о вступлении Советской Армии на территорию Югославии. 20 октября 1944 г. в результате совместных действий советских и югославских войск был освобожден Белград¹². К концу 1944 г. НОАЮ окончательно освободила от оккупантов территории Сербии, Македонии, Черногории, частично - Боснии и Герцеговины. Значительно были расширены свободные районы в Хорватии, Словении. В боях за освобождение некоторых районов Югославии участвовали войска народно-демократической Болгарии. 2 ноября 1944 г. И. Броз Тито и И. Шубашич подписали соглашение о создании единого югославского правительства. 7 марта 1945 в Белграде было сформировано демократическое правительство Югославии во главе с И. Броз Тито.

11 апреля 1945 г. в Москве был заключен советско-югославский договор о дружбе, взаимной помощи и послевоенном сотрудничестве¹³. А 15 мая НОАЮ (около 800 тыс. чел.) завершила освобождение всей страны штурмом и взятием столицы Независимого государства Хорватия - города Загреба.

Борьба народов Югославии с фашистскими захватчиками явилась большим вкладом в разгром гитлеровской Германии. Вооруженные силы народно-освободительного движения потеряли 305 тыс. чел. убитыми, 425 тыс. чел. было ранено. В ходе войны под руководством КПЮ укрепился союз рабочего класса и крестьянства, власть перешла в руки трудящихся. В ходе освободительной войны одновременно решались и задачи социалистической революции, которая, ликвидируя буржуазный строй, заложила фундамент послевоенного социалистического развития Югославии. 29 ноября 1945 г. Учредительное собрание в Белграде окончательно ликвидировало монархию и провозгласило Югославию Федеративной Народной Республикой. День 29 ноября - День Республики, стал национальным праздником СФРЮ, сохранявшимся вплоть до момента распада страны в 1991 г.¹⁴

Народно-освободительная война в Югославии 1941-1945 гг. внесла много нового в строительство вооруженных сил освободительного движения, в характер ведения народной по сути и партизанской по форме войны. На первом этапе борьбы (июнь 1941 г.-ноябрь 1942 г.) основными боевыми формированиями повстанцев были партизанские отряды. Они организовывались на той территории, откуда происходил их личный состав и где партизаны - местные жители, прекрасно знавшие специфику конкретного района, вели боевые действия против оккупантов и их пособников.

Оснащались партизанские отряды в основном оружием и боевой техникой, захваченными у врага. На втором этапе войны (ноябрь 1942 г.-май 1945 г.), по мере роста количества партизанских отрядов и масштабов их действий возникли условия для создания НОАЮ. Структурно она состояла из бригад, дивизий и корпусов. Численность дивизий была различна - от 3 до 6 тыс. человек, и включали они в свой состав 2-3 бригады. Корпуса имели по три дивизии - около или более 10 тыс. бойцов. С образованием НОАЮ стало возможным более масштабно маневрировать силами, массировать их в необходимых районах для решения более сложных задач, которые ставил перед подразделениями Верховный штаб. В 1943-1945 гг. НОАЮ провела ряд оборонительных и наступательных операций. Во всех этих операциях воины НОАЮ проявили стойкость, мужество и мастерство, а командование - высокое искусство в организации боевых действий в сложных условиях войны¹⁵.

ПРИМЕЧАНИЯ:

1. Ратников А.Н., Завьялов В.И. Вооруженные силы Югославии. - М., 1971. - С. 23.

2. История Югославии. - Т. 2. - М., 1963. - С. 184.

3. БСЭ. - Т. 17. - М., 1974. - С. 278.

4. Зеленин В.В., Славин Г.М. Вклад народов Югославии в разгром фашизма // Новая и новейшая история. - 1970. - № 6. - С. 67.

5. Стругар В. Югославия в огне войны: 1941-1945. - М., 1985. - С. 174.

6. Зеленин В.В., Славин Г.М. Указ. соч. - С. 69.

7. Стругар В. Югославия в огне войны: 1941-1945. - М., 1985. - С. 34.

8. Джонлагич А. Югославия во второй мировой войне. - Београд, 1967. - С. 115-117.

9. Зеленин В.В., Славин Г.М. Указ. соч. - С. 71.

10. История Югославии. - Т. 2. - М., 1963. - С. 237.

11. Советская Историческая Энциклопедия. - Т. 9. - М., 1966. - С. 966.

12. Белградская операция. - М., 1964. - С. 46.

13. Зборник докумената и података о народноослободилачком рату Jyгословенских народа. - Т. 1-13. - Београд, 1949-1971. - С. 129.

14. История Югославии. - Т. 2. - М., 1963. - С. 312.

15. Советская Военная Энциклопедия. - Т. 5. - М., 1978. - С. 505.

ВЕРЕШКОВСЬКИЙ О. ГРИГОРІВСЬКИЙ ДЕСАНТ У КОНТЕКСТІ ОБОРОНИ ОДЕСИ

23 Apr 09 10:19:41 GMT

Можливо, декому здасться дивним зацікавлення мешканця Дніпропетровська історією героїчної оборони Одеси. Однак, нічого дивного у цьому немає. Свого часу, у 1980-х роках, автор цієї статті майже 5 років служив в одній з військових частин ВПС під Одесою. У цей період брав участь у заходах, присвячених Дню Перемоги, вшануванню учасників Одеської оборони та визволення міста від загарбників. Спілкування з людьми, які знають про вказані події не з книг, а з власного досвіду, дало значний об'єм емоцій та інформації, що зумовило зацікавлення науковим дослідженням оборони Одеси. Ще одним стимулом стало те, що складовою Григорівського десанту було висадження парашутистів, автор же цієї статті - кандидат у майстри спорту з парашутизму.

Незважаючи на значну кількість наукової літератури, де розглядаються різноманітні аспекти оборони Одеси, саме парашутний десант червонофлотців 22 вересня 1941 року не знайшов особливого висвітлення. Тому нам здалося необхідним ще раз розглянути перебіг Григорівського десанту, включно з його парашутною складовою.

До кінця літа 1941 р. в районі Одеси склалось важке становище. Румунські дивізії знаходились на відстані 10-12 км від міста, постійно обстрілюючи центр та порт. Артилерійські батареї були встановлені поблизу Чабанки та Гільдендорфу, маючи можливість вести вогонь по вхідному фарватеру порту. Для розв'язання цих проблем командування Одеського району спланувало контр наступальну операцію для того, аби відкинути румун та німців від міста. Задум операції був у тому, щоб спільним ударом 421-ї та 157-ї стрілецьких дивізій вибити 13-ту та 15-ту румунські дивізії з прилеглої до міста території¹.

Для цієї мети було вирішено здійснити морський десант у складі сформованого у Севастополі 3-го морського полку (3 батальйони морської піхоти та мінометна батарея) під командуванням капітана К. Корня. Чисельність особового складу полку складала близько 1 900 осіб. Також у районі висоти 57.3 планувалось висадження парашутного десанту у кількості біля 20 осіб для дезорганізації управління румунських військ, руйнування ліній зв'язку, тощо. Загін парашутистів формувався також у Севастополі одночасно з 3-м морським полком. Цікаво, що до складу парашутної групи входили не десантники, а теж моряки-червонофлотці, що служили у авіаційних частинах Чорноморського флоту. Командування розраховувало, що до парашутної групи будуть відібрані військовослужбовці, які мають повітряно-десантну підготовку, тому парашутних тренувань не проводили.

У якості десантних засобів було залучено канонерський човен «Красная Грузия», 24 катери МО та КМ, самохідні баркаси одеської військово-морської бази. Засобами підтримки визначено крейсери «Красный Крым», «Красный Кавказ», есмінці «Бойкий», «Безупречный», «Фрунзе». Авіаційну підтримку забезпечували 63-тя бомбардувальна бригада, 69-й винищувальний полк.

Висадку десанту запланували у ніч з 21 на 22 вересня. Загальне керівництво операцією було доручено контр-адміралові Л. Владимирському. Однак, після того, як есмінець «Фрунзе», на якому перебував командувач операції, загинув у бою з німцями біля Тендровської коси, командувачем було призначено контр-адмірала С. Горшкова². Посадка моряків-десантників на судна доставки розпочалась о 7.00 21 вересня. Загальна чисельність особового складу морського десанту склала 1 929 осіб.

Судна доставки вийшли з Севастополя о 13.30, і вирушили до Одеси під прикриттям двох пар винищувачів И-16 та літаків МБР-2. Неподалік Одеси - у районі Григорівки, кораблі зупинились на відстані 15-20 кабельтових від берега та розпочали артилерійську підготовку³.

Висадка десанту розпочалась близько 1.30 22 вересня, першим ешелоном булла висаджена рота молодшого лейтенанта Чорупи. До берега вони дістались через 25-30 хвилин і запалили сигнальні вогні для орієнтування наступних десантних груп. Висадка морського десанту булла завершена приблизно о 5.30.

Одночасно з початком морського десанту в район висоти 57.3 скинули парашутний загін під командуванням старшини А. Кузнецова. Десант мав значні проблеми - сильний вітер, відсутність видимості, а також, як виявилось - слабка повітряно-десантна підготовка. Парашутисти виявились розсіяними за межами району приземлення, і були змушені діяти по двоє-троє чоловік, а дехто - навіть поодинці. Протягом перших трьох годин після висадки парашутисти вивели з ладу 5 ліній зв'язку, командний пункт румунського піхотного полку та знищили близько 30 ворожих солдатів та офіцерів. Проте й самі парашутисти втратили 10 осіб.

Тим часом, 3-й морський полк відразу розгорнув наступ на позиції румунських військ. У першому ешелоні морського десанту просувались 1-й та 3-й батальйони, які прямували у напрямку Чабанки та Старої Дофіновки⁴. Одним з головних завдань було не допустити переправи румун через Аджалицький лиман. 2-й батальйон складав другий ешелон наступу, перебуваючи у резерві.

Десант (у складі двох батальйонів!) за підтримки корабельної артилерії - есмінців «Бойкий», «Безупречный», «Беспощадный», а також штурмової, бомбардувальної та винищувальної авіації вже до 18.00 22 вересня потіснив супротивника та вийшов до рубежу Чабанка-висота 57.3-Стара Дофіновка-Нова Дофіновка. До ранку 23 вересня підрозділи десанту з'єднались з частинами 421-ї дивізії, знищивши близько 200 румунських солдатів та офіцерів. Втрати морського полку (без урахування парашутистів) склали 29 убитих та 407 поранених⁵.

Частини 421-ї та 157-ї дивізій, розпочавши наступ о 8.00 22 вересня у напрямку на Свердлово, відтіснили румунів на 5-8 км на північ від Одеси. Проте вже до вечора цього дня румуни стабілізували свій хаотичний відступ, отримавши підтримку авіації⁶.

Німецькі бомбардувальники атакували есмінці, що підтримували вогнем сухопутні частини, що призвело до втрати інтенсивності вогневої підтримки. Загроза втрати кораблів примусила командування Одеського району відвести судна на базу⁷. Відсутність вогневої підтримки зумовила уповільнення темпів наступу та посилення спротиву румунів.

Проте швидке закінчення операції не призвело до повної втрати її результатів. 13-та та 15-та румунські піхотні дивізії отримали великі втрати. Радянські війська захопили 19 гармат, 40 мінометів, більше 1 200 гвинтівок та автоматів, значну кількість військового майна⁸. Румуни втратили змогу обстрілювати центр міста та порт.

На певний час Одесу було врятовано. Проте загальний стан справ на радянсько-німецькому фронті вніс свої корективи до перебігу обороги міста. До Севастополя рвалась німецька 11-та армія Е. фон Манштейна. Ставка Верховного Головнокомандування вирішила, що Севастополь важливіший за Одесу, а війська більш потрібні у Криму. З 1 по 16 жовтня 1941 року боєздатні частини були евакуйовані з Одеси, залишивши одеситів румунам. Одесу здали...

Ось як оцінив підсумки операцій 21-23 вересня один з керівників операції: «Контрудар 22 сентября навсегда остался для меня одним из тех событий, которые, вопреки тогдашнему тяжелому положению на юге (об остальном фронте мы знали меньше), укрепляли веру в близящийся перелом в общем ходе войны. В этом смысле скромный вообще-то боевой успех (виділення моє - О.В.), достигнутый в Восточном секторе, как бы перерастал масштабы Одесской обороны»⁹.

ПРИМІТКИ:

1. Федечкин А. Григорьевский десант // Военные знания. - 1996. - № 9.

2. Оборона Одессы [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.zorich.ru/games/bb/campaign1.htm. Доступ 10.01.2009 г.

3. Крылов Н.И. Не померкнет никогда... - М., 1971. - С. 192.

4. Там же. - С. 195.

5. Федечкин А. Указ. соч. - С. 34.

6. Там же. - С. 35.

7. Там же.

8. Оборона Одессы [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.zorich.ru/games/bb/campaign1.htm. Доступ 10.01.2009 г.

9. Крылов Н.И. Указ. соч. - С. 204.

ШЛЯПКИН В. ИСПОЛЬЗОВАНИЕ АРТИЛЛЕРИИ В СРЕДНЕВЕКОВОЙ ЯПОНИИ В XVI – ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЕ XVII СТ.

23 Apr 09 10:17:03 GMT

История средневековой Японии славится самурайскими мечами, бесстрашными полководцами и кодексом бусидо. На эти темы было написано большое количество монографий и статей. Однако, несмотря на весь массив этой полезной информации, ряд тем, касающихся военной истории Японии, остались малоизученными или совершенно не рассмотренными. Одной из таких тем является история развития и использования артиллерии в Японии.
Настоящие пушки в Японии не получили широкого распространения. В 1551 г. дайме Отомо Сорин получил в подарок две португальских пушки, но их оказалось трудно скопировать¹.
Использование артиллерии на море датируется 1578 годом, когда по приказу Оды Нобунаги построили 6 «железных кораблей», надводные части которых были обшиты железными листами. Такие «крейсера» достигали 24 м в длину и около 14 м в ширину, и были вооружены «пушками». Японские «пушки» представляли собой крупнокалиберные мушкеты и имели в длину до 3 м. Пушки в Японии были мало известны, поскольку японцы не смогли скопировать орудия с европейских образцов².
Хотя во время корейских кампаний японцы испытали мощь пушек, тем не менее, они никогда серьезно не занимались производством и использованием пушек («тайхо» или «о-дзуцу»). Они, конечно, признавали их потенциал, но японская техника литья была недостаточно высока для производства пушек, которые могли бы сравниться качеством с получаемыми от европейцев³. Как только прибывал иностранный корабль, сразу же начинались переговоры о приобретении вооружений.
1600 г. Иэясу дал в замке Осака аудиенцию первому англичанину, ступившему на землю Японии - Уильяму Адамсу. Адамс был штурманом на одном из голландских кораблей, стоявших в доке на о. Кюсю. Он был настоящим морским волком, в прошлом капитаном одного из английских кораблей, сражавшихся с испанской армадой. Говорят, что Иэясу нашел Адамса очень интересным собеседником, однако груз его корабля оказался для него куда более желанным. Он был конфискован Иэясу, который таким образом увеличил арсенал Токугава на несколько отличных европейских пушек, не говоря уже о 500 аркебузах, 5 000 железных пушечных ядер, 300 цепных ядрах, двух тоннах пороха и 350 зажигательных стрелах⁴.
Но, хоть это событие и произошло незадолго до битвы при Сэкигахара, ни одно из орудий не использовалось в этой или другой полевых битвах. Дело в том, что пушки были корабельными, и японцы смогли снять не более двух-трех стволов. Так как колесный транспорт в Японии не использовался, все военное снаряжение тащили люди или лошади. Также артиллерийские орудия перевозили на кораблях вдоль берега или устьев рек. Соответственно, в Японии не было такого понятия, как полевая артиллерия, и пушки использовались только для осады.
Типичным вооружением английского корабля в XVI в. были кулеврины, стрелявшие 18-фунтовыми снарядами, и фальконеты, стрелявшие 1,5-фунтовыми снарядами. Так же на вооружении японской армии в эпоху Сэнгоку-дзидай были английские пятифунтовые «сакер»⁵. Таким образом, доступные Японии орудия имели лишь небольшой калибр.
До настоящего времени сохранилось несколько орудийных стволов. Два из этих орудий использовались при осаде замка Осака: одно - осаждавшими, другое - осажденными. Первое имеет вес 135 кг и длину 3 м. Оно было сделано в 1610 г. Второе имело длину 2,9 м, калибр 90 мм и стреляло 8-фунтовыми снарядами. Поскольку сохранились только стволы, невозможно сказать, как они крепились для стрельбы. Вероятно, какие-то деревянные лафеты использовались, но с откатом у этих орудий должны были быть проблемы. Сохранился интересный свиток того времени, на котором изображено орудие, стреляющее с крепостной стены. Складывается впечатление, что оно располагалось на куче рисовых тюков.
Еще один тип огнестрельного оружия, называемый хия-дзуцу, напоминает маленькие пушки. Однако они никогда не применялись в бою, а предназначались, как и указывает их название, для метания огненных стрел и пускания фейерверков на праздниках и в других подобных случаях⁶.
Следствием восстания на Симабара в 1637-1683 годах стало то, что сегунат обратил внимание на европейскую военную технологию. Голландцы предоставили японскому правительству свои пушки и корабли для обстрела замка Хара, в котором укрылись мятежники, правда, результат этого обстрела был незначительным. Неудачная бомбардировка Симабара продемонстрировала японцам необходимость взять на вооружение что-то вроде мортиры, на случай, если подобное восстание повторится. Голландцы уже предлагали им мортиры, видимо, в оправдание неэффективности произведенного ими обстрела замка; так или иначе, в 1639 г. голландцы продемонстрировали это новое оружие японцам. Самураи и прежде сталкивались с подобным оружием, однако голландские мортиры произвели на них гораздо большее впечатление. Они стреляли двенадцатидюймовыми бомбами, обладавшими большой разрушительной силой. Поставки мортир и другого оружия обеспечили голландцам определенный иммунитет при изгнании иноземцев в 1640 г. В течение последующих двух столетий маленькая голландская фактория на Дэдзима, искусственном островке в гавани Нагасаки, оставалась центром распространения европейской военной науки⁷.
Потребность в дальнейшем использовании артиллерии в мирную эпоху сегуната Токугавы вскоре отпала. Артиллерии, как отдельного рода войск, в Японии не существовало вплоть до XIX в.

ПРИМЕЧАНИЯ:
1. Тернбулл С. Самураи. Военная история. - М., 1999. - С. 86.
2. Горбылев А.М. Путь невидимых. Подлинная история нин-дзюцу. - Мн, 2002. - С. 306.
3. Носов К.С. Вооружение самураев. - М.-СПб, 2004. - С. 120.
4. Огнестрельное оружие в феодальной Японии //http://www.sengoku.ru/archive/library/matculture/w...
5. http://stud.ibi.spb.ru/154/hapunad/html_files/voen... history10-2.html
6. Носов К.С. Указ соч. - С. 121.
7. Тернбулл С.Указ соч. - С. 142-143.

Марина Скрипниченко. ВОЕННОЕ ИСКУССТВО ИТАЛИИ РУБЕЖА XV-XVI ВЕКОВ

27 Mar 09 06:37:37 GMT

Множество историков, начиная с глубокой древности и заканчивая едва успевшей родиться современностью, задумывались о том, что есть война и как следует к ней относиться. Итог размышлений большинства неутешителен, и для этого есть веские причины; однако в мировой истории война не обязательно является событием абсолютно негативным, поскольку она несет в себе не только разрушительное начало. Как ни парадоксально, но для того, чтобы уничтожить что-либо, необходимо прежде создать мысль, предмет, способ уничтожения; так и возникает совершенно противоположный - «созидательный» - элемент войны. Таким образом, ее надо рассматривать и как часть человеческой культуры, как противоречивое, но очень яркое и самобытное искусство.

Политически раздробленная Италия рубежа XV-XVI веков - это благодатное поле исследования для историка, искусствоведа и просто заинтересованного человека. При мысли о тех веках перед нашими глазами предстают триумфально-радостная архитектура, выразительные полотна, освещаемые мягким золотистым светом Возрождения; вся итальянская культура периодов Раннего и Высокого Ренессанса исполнена какой-то надежды и оживления.

Подъем мысли в Италии явился катализатором и для искусства войны. Переход от средневековых к современным методам в военном искусстве тесно связан с начавшимся именно в Италии всеобщим преобразованием европейской цивилизации. Возрождающийся интерес к древней истории и литературе отразился и на военной теории и практике. Новый экспериментально-исследовательский дух был сообщен и военным проблемам. Кроме того, сепаратизм отдельных народов, заменивший собою средневековую тягу к формированию империй, подчеркнул соперничество европейских государств и произвел войны более частые, более длительные, более всеохватывающие, и более интенсивные, чем те, что велись в предыдущие столетия¹. История этих войн принципиально новой эпохи интеллектуальной деятельности наглядно показывает быстрый прогресс, почти революцию, в использовании оружия. Самые ясные умы итальянского Возрождения наблюдали, фиксировали и комментировали деяния ведущих политиков и известнейших войск Европы, помогая оттачивать военное мастерство.

Я. Буркхардт пишет: «В Средние века все западные государства имели уже законченную систему вооружения и обучения солдат; не было недостатка ни в талантливых изобретателях различных оборонительных укреплений, ни в вождях, умевших вести правильную осаду, но в эпоху средневековых войн еще слабы были тактика и стратегические приемы»². Далее автор пишет, что причиной этого являлись главным образом предрассудки, мешающие свободе действий в серьезную минуту: бывало так, что на глазах врагов знатные воины спорили о местничестве и, поссорившись, проигрывали сражения, например битвы у Кресси и Мопертьи. Итальянское войско, напротив, являло собой другой образец. Прежде всего оно состояло из наемных людей, преимущественно немцев, и хотя в эпоху Возрождения в составе войска появляется все больше хороших воинов из самой Италии, но немцам все-таки отдавалось предпочтение как более стойким в сражении. «Итальянцы в то же время впервые начинают охотно пользоваться немецким же изобретением - огнестрельными орудиями, и это обстоятельство значительно содействует демократизации в сфере военной организации, главным образом потому, что с изобретением орудий возрастает значение инженеров, литейщиков, артиллеристов - словом, простых людей, в противоположность рыцарям и знати... в конце концов, итальянцы становятся учителями всех прочих европейцев в пушечном и литейном деле, как раньше в возведении крепостей»³.

В пятнадцатом столетии успехи военного искусства не были масштабны: слишком сильны еще были средневековые традиции, по которым, к примеру, пехоте предпочитали конницу.

Так как Италия в ту эпоху была территориально раздробленной, большинство ее небольших государств управлялись тиранами, чья власть напрямую зависела от содержавшихся ими армий. Правителю было выгоднее содержать несколько сотен конных наемников, чем плохо вооруженную итальянскую пехоту.

Если между двумя крупными итальянскими государствами вспыхивала война, то обе стороны предпочитали обратиться к услугам вышеописанных местных государей и руководителей военных отрядов, которые стали называться кондотьерами. Кондотьер был авантюрного толка иностранцем, или итальянцем, иногда весьма знатным; по своему усмотрению он набирал миниатюрное войско и заключал специальный договор («кондотту»)⁴ с нанимателем. После успешного завершения военной кампании капитан получал плату, которая была установлена ранее в кондотте, часть оставляя себе и отдавая остальное членам своего отряда.

Кондотта была не более чем материальной: после истечения срока службы отряд во главе с кондотьером мог даже перейти на ту сторону, против которой только что обнажал оружие. Известными кондотьерами были Чезаре Борджиа, Франческо и Алессандро Сфорца, Паоло Вителли, Просперо Колонна.

«В то время в Италии было полно воинских наемных отрядов - английских, немецких, бретонских, из коих некоторые приводили туда чужеземные государи, являвшиеся в Италию, некоторые посылали папы, когда они пребывали в Авиньоне. Этими воинскими отрядами пользовались затем все итальянские владетели, воевавшие между собой, пока не объявился Лодовико да Кунео, житель Романьи, который набрал сильный отряд итальянских наемников, принявший имя святого Георгия. Мужество и дисциплина этого отряда затмили славу чужеземных войск и вернули ее итальянским воинам. С тех пор итальянские государи, ведя между собой войны, стали пользоваться только итальянскими наемниками», - писал Никколо Маккиавелли⁵.

Война, которую вели кондотьеры, была по большей части маневренной и гораздо менее кровопролитной. Они не были связаны фанатичной идеей, которая толкала бы десятки людей на самопожертвование, наоборот, скорее должны были бы беречь свой отряд, да и в конце концов, с кондотьерами легче было договориться.

Осторожным и экономным воякам-кондотьерам мы обязаны возникновением современного теоретического исследования войны. Два фактора - насыщенная интеллектуальная жизнь эпохи Возрождения и «скопление многих конкурирующих государств в пределах маленькой области»⁶ - обеспечили почву, способствующую росту этой новой ветви человеческого знания.

Кондотьеры основывали военные школы, в которых анализировались стратегические и тактические проблемы, исследовались различные моменты военных операций, и, что является весьма характерным для того времени, они подкрепили свои штудии аргументацией, базирующейся на классическом античном наследии.

Очень ярким моментом является и введение в военный обиход стрелкового огнестрельного оружия - самого передового и эффективного с технической точки зрения, настоящего открытия⁷. Итальянцев по способу его применения опережали Франция и Испания - признанные западноевропейские лидеры начала XVI века (более того, территориально-политические покушения этих государств на Италию привели к так называемым «итальянским войнам», обычно датируемым 1494-1559 годами): - «Итальянцы все еще перевозили свою артиллерию на волах. Их пушки состояли из нескольких частей; для стрельбы они устанавливались на срубах и стреляли каменными ядрами и за весь день боя делали столько выстрелов, сколько французы за один час. Итальянская артиллерия оказалась отсталой»⁸. В то время еще не существовало особых различий между полевой артиллерией и осадной. Такое огнестрельное оружие, как например, аркебуза, было относительно малым по размеру и удобным для перемещения, но считалось менее эффективным, чем, например, арбалет, и использовалось преимущественно пехотой.

Забавно, что многим (даже некоторым прославленным) мыслителям не нравилось огнестрельное оружие именно из-за грохота, который оно производило.

Негативно относился к новому виду вооружения и Никколо Маккиавелли, автор знаменитого «Государя». Однако и он проникся, как и большинство его сограждан, подлинным интересом к военному делу. В своем трактате «О военном искусстве» (1519-1521), посвященном почти полностью античной древности, и в труде «История Флоренции» (1520-1525) он неоднократно обращается к особенностям военного искусства современной ему эпохи. Маккиавелли дает нам ценные сведения по фортификации: - «...воинские установления древних и военное искусство их заброшены во всем мире, но в Италии они забыты совершенно, так что все более или менее хорошее перенимается нами у северных народов. Вы, может быть, слышали, а некоторые, вероятно, еще помнят о том, как слабы были наши крепости вплоть до похода Карла VIII в Италию в 1494 году. Зубцы стен были толщиной не больше полулоктя, бойницы и амбразуры делались узкими снаружи и очень широкими внутри, да и вообще было много всяких других недостатков, о которых не стоит распространяться. Ничего не стоило сбить тонкие зубцы и разбить ядрами амбразуры, устроенные этим способом. Теперь мы научились у французов делать толстые и прочные зубцы. Наши амбразуры, широкие внутри, сужаются у середины стены и затем снова расширяются в обе стороны; благодаря этому неприятельским орудиям трудно сбивать наши пушки»⁹.

Главным смыслом стратегии, как известно, является «прощупывание» недостатков и слабостей врага и, согласно полученным данным, построение хода собственных маневров. Каждый командующий стремится побеждать врага на его территории; иногда он вынужден откладывать решение вступить в бой до тех пор, пока ситуация не станет более благоприятной для достижения успеха. Согласно современным мастерам военного дела, именно умение подобного «предварительного» стратегического маневрирования является самой сильной стороной верховного командования. Способность рассматривать и маневр, и сражение, как в равной степени важные элементы военной кампании была очень слабо развита в средневековье. Командующий армией должен был бесстрашно искать встречи с врагом и без промедления вступать в бой. Тут играла роль проникнутая рыцарским духом этика, осуждавшая военную «хитрость». Когда же профессиональная военная служба (начиная с обычного наемничества) стала постепенно вытеснять феодальную, началось переосмысление стратегических приемов, и первыми в этом были кондотьеры. К рубежу XV-XVI веков маневру приписывалась настолько важная роль, что он мог высоко цениться как таковой, без учета фактора успешности непосредственного сражения.

Искусство обращения с войсками (их расположение, последовательность вступления в битву, и т. п.) при непосредственном контакте с врагом - тактика - характеризуется теперь большим благоразумием по сравнению с эпохой средневековья, когда воин был обязан «выиграть, или погибнуть». Стало ясным преимущество экономного расходования людских ресурсов. Эта тенденция проявилась уже в «итальянских войнах», являющихся своеобразным «переходным периодом» от средневековой к современной войне.

Новая тактика, как можно легко догадаться, продолжала всеобщую тенденцию к усложнению: если ранее армия делилась на три части (авангард, основную часть и арьергард) и все они в равной мере использовались в бою, то теперь командующие начинают советовать друг другу одну из частей держать в качестве «запасной».

Для каждого боя войско было организовано следующим образом: мощная пехота находилась в центре, конница - по бокам, а артиллерия - впереди. Легкая пехота и легкая конница оставались открытыми с флангов, но защищенными оружием. Таким образом, предполагалось, что артиллерия и пушки легковооруженных войск откроют сражение, которое будут дальше развивать тяжелая конница и пикинеры (преемники французских копейщиков). На протяжении всех «итальянских войн» армии шли в бой именно в таком порядке.

Тактика ведения боя в Италии рубежа четырнадцатого-пятнадцатого веков имела еще две принципиально новые характерные черты. В средневековье война содержала элементы красивой традиции, особого ритуала, который отбирал и время, и силы - подобные методы становятся необязательными. Появляется и совершенно другая направленность: если раньше иногда воевали из любви к сражениям, то новая тактика предполагает уже достижение определенного результата высшей целью, чем сам процесс борьбы. Это очень важно - изменилось само понимание войны.

Связанные с влиянием Ренессанса эволюционные изменения в осадном деле, укреплениях, тактике, применение огнестрельного оружия и прочее, вместе с присутствием многочисленных чужеземных и местных военных кадров, породили теоретические исследования военного искусства. «Итальянцы были тогда учителями человечества, и война была одним из множества предметов, которые они разъяснили, к его выгоде, миру. Италия напоминала обширное военное училище», - писал Тэйлор¹⁰. Интеллектуальная гибкость и быстрота соображения, присущие человеку эпохи Возрождения, являлись катализаторами и развития общества, и успехов в военном деле.

В общем понимании, человек определенной культуры создает неповторимый тип ведения войны; но то, как воюет народ, оказывает влияние и на его образ жизни, формирует особенности его мышления; здесь существует очень крепкая взаимосвязь. Изучение военного искусства отдельно взятой эпохи может пролить свет на многие моменты тогдашней жизни, разъяснить мотивацию поступков как прославленной личности, так и простого крестьянина.

На пути между средневековой традицией и современными представлениями важнейшим шагом являлись новые принципы организации, ведения, целей и задач, теоретического обоснования войны, развивавшиеся параллельно с литературой, наукой и философией итальянского Ренессанса.

ПРИМЕЧАНИЯ:

1. Taylor F.L. The art of war in Italy 1494-1529. - Cambridge, 1921. - P. 1-2.

2. Буркхардт Я. Культура Италии в эпоху Возрождения. - М., 2001. - C. 43.

3. Murphy D. Condottiere 1300-1500: Infamous medieval mercenaries. - Oxford, 2007. - P. 8.

4. Макьявелли Н. История Флоренции. - Л., 1973. - C. 44.

5. Там же.

6. Taylor F.L. Op. cit. - P. 7.

7. Oman C. The art of war in the Middle Ages, A. D. 378-1515. - Oxford-London, 1885. - P. 154.

8. Разин Е. А. История военного искусства. - Т.2. Военное искусство феодального периода войны. - М., 1957. - C. 538-560.

9. Макиавелли Н. Государь. Рассуждение о первой декаде Тита Ливия. О военном искусстве: Сб. - Мн., 1998. - C. 645-646.

10. Taylor F.L. Op. cit. - P. 9.

Елена Шевченко. ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ПРАЩИ В ВОЕННОМ ДЕЛЕ

27 Mar 09 06:01:46 GMT

Праща - один из древнейших видов метательного оружия. Страбон приписывает честь ее изобретения этолийцам (VIII, 3, 33), Плиний Старший - финикийцам (VII, 57, 201), Вегеций - балеарцам. По всей видимости, сие весьма нехитрое приспособление появилось еще в каменном веке, вслед за дубиной и рубилом, и изобрели его разные народы вполне самостоятельно, отчего и происходит разная техника метания.

Вначале первобытный человек бросал камни, палки просто рукой, но вскоре возникло множество приспособлений, как-то: метательная дощечка, бумеранг, в том числе и праща.

Первые известные нам экземпляры нашлись в знаменитом кладезе древностей - гробнице Тутанхамона (XIV век до н.э.), но изображения существуют значительно более древние. Есть и письменные источники, из которых следует, что праща широко применялась с древних времен. Самый популярный, конечно - Библия: история с иудейским воином (будущим царем) Давидом, сразившим своей пращой великана Голиафа, входит в число популярнейших сюжетов Ветхого Завета¹. А если учесть, что жил царь Давид за тысячу лет до нашей эры... А в Библии есть указания на использование пращи и в более древние времена: «Книга Судей» повествует о событиях XII века до н.э. и более ранних. Но по древности эти тексты, конечно, не сравнятся с шумерским «Эпосом о Гильгамеше» - ему уже более пяти тысяч лет. Праща встречается и там. Упоминания о праще мы также можем встретить и в произведениях Гомера.

Простейшим видом пращи являлась ложкообразная либо расщепленная на конце (таб. 1 - 1) палка, куда вкладывался снаряд. Метание ею, как и метание невооруженной рукой, производилось замахом из-за спины, что позволяло, как бы увеличить длину руки, а, соответственно, и радиус вращения, повышая центробежную силу.

Тогда же, или чуть позже, появилась и более удобоносимая гибкая ременная (веревочная) праща. Вначале, по-видимому, она представляла собой просто вырезанный из кожи и сложенный вдвое ремень, в место перегиба которого вкладывался камень. Метание производилось так же, как и вышеописанной палкой. Затем устройство усложнилось. Отдельно изготовлялось ложе для снаряда, к которому затем прикреплялись плоские, квадратные или круглые в сечении тяги с устройством для держания (таб. 1, рис. 3). Усложнилась и техника метания.

Позже появился и третий вид пращи, объединивший два вышеописанных в один - так называемый FUSTIBALUS или праща-бич. Ее устройство состояло в том, что один конец ременной пращи крепился к палке, а второй, который должен был отпускаться (слетать) в момент броска, либо, имея кольцо (петлю), одевался на противоположный рукоятке конец, либо удерживался как-то иначе. Праща-бич держалась двумя руками. Техника метания была подобна описанной в начале статьи (праща-ложка), т.е. бросок осуществлялся замахом из-за спины. Это четко видно на рисунках, помещенных в книгах Готтенрота и Бехайма. Этот тип пращи упоминает Вегеций (I, 16; II, 17). Именно так метали гранаты в XVII веке.

Народы, еще недавно вовсю пользовавшиеся пращами, делали их из наиболее пригодных и распространенных местных материалов. Так, например, эскимосы, коряки и чукчи изготавливали оные из кожи морского зверя. Кожей же пользовались жители Эритреи. Индейцы Перу и Боливии плели пращи из шерстяных нитей (таб. 1, рис. 2, 3), туземцы Новой Каледонии, Каролинских островов, Новой Британии и Новой Зеландии - из растительных волокон, жители Гавайских островов и Фиджи - из человеческих волос. Так же, видимо, поступали и древние. Пращи, найденные в Древнем Египте сплетены из льняных нитей - материала, очень там распространенного. Балеарцы, вероятно (Страбон, III, 5, 1), изготавливали их из волокон тростника. Использовали, видимо, и кожу, и шерсть, и т.п. Схожим образом поступали, надо полагать, и другие народы.

Праща состояла из петли, в середине которой находилось гнездо из кожи, куда вкладывалось каменное или свинцовое ядро или пуля. При метании пращник быстро раскручивал пращу дважды или трижды и в подходящий момент выпускал конец петли из рук. При употреблении пращи-бича нужно было при замахе освободить петлю, надетую на конец палки, что достигалось только при особой ловкости. Праща-бич в руках тренированного человека была страшным оружием. Ее бесспорное преимущество признавалось и в XVII веке, т. к. она часто использовалась для метания ручных гранат. Еще в XIV веке пращники, которые из своего искусства сделали ремесло, вербовались во все войска так же охотно, как и лучники. Невзрачные и даже внешне опустившиеся, они при этом были еще плохо дисциплинированы. Пращники сопровождали рыцарей императора Генриха VII в Италию.

В XV веке праща все больше использовалась наемниками. Превосходное метательное оружие было в сборном войске, которое вел на Белград Иоанн Капистран (1386-1456). Славой самых ловких пращников пользовались жители Балеарских островов, служившие в испанских войсках. Меткость балеарского или критского пращника была такая, что он поражал человека на расстоянии 120-160 шагов. Можно предположить, что венгерский король Матьяш Корвин (1458-1490), будучи поклонником римского способа ведения войны, держал в своем войске пращников: в ценном собрании графа Ганса Вильчека хранится маленькое свинцовое ядро, на котором возле нечеткого герба написано имя «Матьяш». Свинцовые ядра средневековья имели форму финика, такую же, как в древности, однако они большей частью не были отлиты, а отбивались из кусочков свинца. Некоторые из них имеют клейма, выбитые рядом с надписями, которые обозначали (в отличие от римских ядер, где были выбиты обращения к врагу типа «возьми», «ешь», «тебе» и т.д.) имена владельцев и городов, таких как Милан, Бицтом, Хотелин и др.

До сих пор найдены только немецкие и североитальянские ядра. В других странах еще мало обращают внимания на этот предмет. Очень большое количество свинцовых ядер имелось в коллекции Ганса Вильчека (Вена). Делали их в замках вблизи города Тревизо (Италия).

Доказательства того, что пращу использовал в сражениях император Фридрих III (1415-1493), найдены в инвентарной книге Венского цейхгауза от 1519 года, в которой обозначены тридцать две пращи как хранящиеся в «Арсенале». Они хранились там, несомненно, многие десятилетия, не являясь более предметом вооружения.

В отличие от лука, меча, топора или булавы, праща не может похвастаться обилием разновидностей и вариантов дизайна. Это очень простая штука, и каждый желающий может легко соорудить ее. И все же праща - достаточно эффективное оружие, к тому же уникальное по принципу действия. Праща - это всего-навсего полоска ткани, кожи или чего-то подобного, либо веревка с кусочком кожи на середине, либо веревочный жгут с плетеным кусочком-«кармашком» по центру. В сложенную пращу вкладывают камень или пульку (свинцовую, железную, глиняную - по вкусу), раскручивают за оба конца, так что снаряд все это время удерживается в складке пращи (в веревочной праще для этого как раз и нужен кусочек кожи), после чего один из концов отпускается, и камень летит в цель. Тот кусочек пращи, который держит камень, называется ложем. Свинцовый, железный или керамический снаряд называется ядром или гландом (латинский термин, который у нас по ошибке применяют к зажигательным снарядам).

Уникальность пращи в первую очередь - в принципе действия: это, кажется, единственное сколько-нибудь популярное оружие, где активно задействуется центробежная сила. Именно она заставляет камень лететь, как только второй конец пращи отпущен.

Конечно, можно сказать, что и метательное копье до некоторой степени задействует центробежную силу - ведь рука в замахе движется по дуге, можно приписать те же принципы катапульте или требюше, но на самом деле скоростная раскрутка снаряда для последующего использования центробежной силы - характерный признак именно пращи.

Из пращи стреляли так: на одном из концов пращи делали, как правило, петлю, которую надевали на запястье или кисть руки (иногда на палец) - чтобы не потерять ее ненароком при выстреле. Другой конец зажимали между большим и указательным пальцами (нередко на нем делался узелок для большего удобства). Взяв пращу и вложив в нее камень, стрелок натягивал ее, чтобы камень не выпал: либо второй рукой (обычно - над головой, натянув пращу наподобие гигантской рогатки), либо резко качнув пращой назад, чтобы она натянулась сама под действием центробежной силы. Затем пращу вращали - либо над головой в горизонтальной плоскости, либо сбоку, в вертикальной. Кручение осуществлялось исключительно кистью и предплечьем - дальше локтя рука на этом этапе не должна была двигаться. Для полного разгона было достаточно несколько оборотов, долго вертеть ее незачем. Иногда кидали с одного оборота - считалось, что так можно достигнуть большей меткости. И в самом дел, чем было больше оборотов, тем труднее было целиться, но с опытом эта проблема до некоторой степени преодолевалась.

Сам бросок делался так: рука с пращой резко выбрасывается вперед, по направлению к цели, и одновременно выпускается второй конец пращи. Ложе раскрывается, камень летит вперед. Или не вперед, если момент определен неправильно. Праща крутится очень быстро, на глаз трудно определить миг отпускания - это делается в основном на осязании, то есть для стрельбы нужен определенный опыт. Не только затем, чтобы попадать в цель, а затем, чтобы стрелять вперед, а не куда получится.

Прицеливаться с пращой очень и очень непросто. Некоторые стрелки использовали для предварительного прицела натяжение пращи над головой перед выстрелом, другие полагались на указание цели выбрасываемой вперед рукой.

У некоторых авторов можно прочесть, будто бы праща была популярна «до изобретения лука». Лук изобрели тоже в такой незапамятной доисторической древности, что, если бы эти авторы были правы, о существовании пращи мы могли бы лишь догадываться. На самом деле праща долгие годы конкурировала с луком и много веков его превосходила. В первую очередь - по ключевой характеристике стрелкового оружия - дальнобойности. Праща в античные времена бьет метров на 150-200 (с ядром, камень так далеко метнуть трудно), а лук - хорошо, если на 80-100 метров. При этом прицельная дальность у пращи составляет метров 70 или даже меньше, но при стрельбе в большую толпу вражеских солдат это совершенно безразлично².

Кроме того, хороший лук стоил очень дорого. Поставить его производство «на поток» сумели разве что степняки в средневековье; в египетские же и греческие времена цена боевого лука превосходит стоимость меча в десять раз и более. Для лука нужно хорошее дерево, которое весьма редко в Средиземноморье; египтяне, к примеру, импортировали его из Нубии, то есть долго везли по Нилу. А праща изготавливалась из дешевого материала. И стрелять при необходимости можно простыми камнями, и даже специально подготовленные ядра все равно не сравнятся по дороговизне с оперенной стрелой с бронебойным наконечником.

Луку, впрочем, тоже было что противопоставить. Во-первых, он бьет намного точнее. Во-вторых, только что упоминался бронебойный наконечник: как только появилась броня, появляется и спрос на пробивную силу оружия³. Постепенно придумали двояковыгнутые луки - они уже могли соперничать с пращами по дальности, но стоили еще дороже.

У луков есть еще одно спорное преимущество - это то, что стрелков можно ставить достаточно близко друг к другу. «Спорное» оно потому, что в перестрелке плотные строи, не слишком выгодны - чересчур легко вражескому снаряду найти жертву. Но зато компактный отряд стрелков легче защитить от атаки, легче убрать за преграду, он меньше мешает маневрам конницы и пехоты.

Зато пращник может взять во вторую руку щит - ведь для стрельбы достаточно одной руки. Есть мнения, что именно возможность носить щиты стала решающим доводом для греков в пользу пращей и дротиков - и против луков.

Повреждения от ядер пращи чаще оказываются не ранами, а переломами и контузиями. Но из этого отнюдь не следует, что они безопаснее: лечить их тогда умели еще хуже, чем раны.

Другой исторический соперник пращи - дротик, или легкое метательное копье. Они существовали одновременно, причем у одних и тех же народов. Дротик в те времена - самое тяжелое, мощное и бронебойное метательное оружие. Удар дротика намного превосходит по силе стрелу из лука - в первую очередь из-за большего веса. К тому же, попав в щит, он застревает там и заставляет бросить щит, не давая им толком пользоваться - на этом строилась тактика римских легионов.

Зато дротик совсем недальнобойный, и римский воин мог рассчитывать всего на два-три броска пока до него не добежал противник. В итоге метатели дротиков и пращники использовались в одном и том же войске для разных целей. Пращами издалека прореживали противника, били по его легкой пехоте. Дротики хороши для подготовки атаки против тяжелой пехоты; в сражениях тех же римлян между собой, с италиками или греками дротики оправдывали себя чрезвычайно.

В Греции и Риме праща была одним из двух основных видов вооружения легкой, вспомогательной пехоты (второй вид - дротик). Персы же делали на стрелков более серьезную ставку. Римляне служили в основной части легиона, а пращниками (фундиторами, так это называлось в Риме) оказывались, главным образом, представители других народов. Впоследствии, однако, входит в моду обязательная тренировка в стрельбе из пращи для всех солдат Рима. Считалось, что чем более гибкая тактика может быть у легиона, тем выше его шансы. Известно, что Юлий Цезарь упоминает зажигательные глиняные снаряды, которыми поджигали соломенные крыши вражеских домов. Не вполне очевидно, как именно это делалось; часть авторов полагает, что речь идет о начинке из угля и серы, но едва ли у армии Цезаря в Галлии был с собой большой запас серы.

Персы стрелять любили и умели: знать - из луков, простонародье - из пращ. Они намного раньше римлян поняли выгоду ситуации, когда стрелком может стать каждый воин в армии, и обладали, вероятно, самой многочисленной в то время армией стрелков. Знамениты в основном их лучники (помните послание царю Леониду: «Наши стрелы закроют солнце!» - «Отлично, мы будем сражаться в тени!»), но пращиков на самом деле было значительно больше.

Греки нередко выходили воевать вообще без пращиков, хотя и у них был свой регион, славящийся меткими стрелками - остров Родос. Ксенофонт во время своего знаменитого похода (описанного в «Анабасисе») оказался безоружен против персов, активно пользовавшихся пращой и луком. Пришлось на месте искать среди армии родосцев и всех, кто хоть как-то умел стрелять, делать пращи из подручных средств и отбиваться; и оказалось, что родосская техника стрельбы во многом лучше персидской. Греки-то использовали ядра, а персы - камни: камень тяжелее и наносит более серьезный урон, но ядро летит вдвое дальше.

Варварские народы античной Европы тоже не чурались пращ, особенно их любили в Британии. При раскопках одного укрепления в южной Англии нашли сорок тысяч снарядов для пращи.

В средние века праща в Европе практически исчезает: ее можно найти у викингов, иногда - у саксов, встречается она на Руси, но преимущество лука становится в эти годы очевидным⁴. Правда, дальнобойность выше только у длинных луков англичан и конных монгол. Но лук уже не уступает праще в дистанции стрельбы, а его бронебойность при всеобщем «одоспешивании» становится критической.

Праща часто применялась беднотой во время крестовых походов до XV века, особенно итальянцами и горными жителями Швейцарии. Она никогда не была оружием аристократов. Напротив, вплоть до времен французских религиозных войн, ею всегда были вооружены низшие классы. На ковре из Байе мы видим метателя из пращи - пращника. Изображение дано настолько ясное и простое, что не оставляет желать ничего лучшего по четкости. В XIII веке метатели из пращи обычно назывались eslingur (англ. slinger). В XIII веке различали пращу обычную и пращу-бич (нем. Stockschleuder, англ. gibet). Изображение последней встречается в Библии X века в Национальной библиотеке в Париже. В то время праща-бич применялась преимущественно на флоте и при осадах. В дальнейшем она нашла широкое применение во французских войсках. Но постепенно праща уходит с военной арены.

Казалось бы, праща навсегда покинула военное дело... Но в ХІХ-ХХ веках она неожиданно возрождается. Это связано с появлением гранаты.

Русские гренадеры применяли пращу в русско-турецкой кампании Александра II, что вызывало немалое удивление как противника, так и командования. Массовым применение пращ для метания гранат становится в испанской гражданской войне 1936-1939 годов, пользовались ею в основном интербригады. В советско-финской войне с большой эффективностью пращи применяли финны - с противотанковыми гранатами. Такой способ оказался намного безопаснее, чем метание тех же гранат рукой, и позволил изрядно сэкономить силы. Однако уже в 1942 году появляется базука, а в 1943-м - фаустпатрон. И краткое возрождение военной роли пращи снова сходит на нет. Метание гранат пращой до наших дней дошло лишь в пейнтболе.

ПРИМЕЧАНИЯ:

1. В Библии в описании боя Давида с Голиафом упоминаются загадочные «палки», которые взял с собой Давид, и часть авторов придерживается мнения, что у Давида была не праща, а, так сказать, прапраща: расщепленная палка, в которую вставляется камень. Это совсем примитивное оружие, неудобное и крайне неточное; попасть из нее в лоб противнику - поистине нетривиальное достижение. Другие авторы полагают, что это была вообще не праща, а дротики, третьи предполагают, что речь идет о фустибале - палке-посохе с пращей на конце.

2. Мировой рекорд по дальности полета снаряда из пращи - 477 метров, и достигнут он американцем Энгваллом в 1994 г. при помощи 127-сантиметовой пращи и тяжелого дротика. Зовут Энгвалла, что характерно, Давид.

3. Мифом является то, что ядро пращи пробивает доспех, раскалывает шлем или даже щит. Такое можно встретить только у фантастов, но в реальности ничего подобного не встречалось.

4. За пределами Европы, например, у индейцев, она продолжает служить вплоть до колонизации.

ЛИТЕРАТУРА:

Древние источники:

Вегеций - Флавий Вегеций Ренат. Краткое изложение военного дела/ Перевод Кондратьева С.П. - СПб, 1996.

Ливий - Тит Ливий. История Рима / Перевод Гаспарова М.Л., Кнабе Г.С. - Т. 1-3. - М., 1989-1993.

Плиний Старший - С. Plini Secundi naturalis historiae libri XXXVII. Edidit C. Mayhoff. Vol. II. Lipsiae, 1897.

Полибий - Полибий. Всеобщая история / Перевод Мищенко Ф.Г. - Т. 1-3. - СПб, 1994-1995.

Страбон - Страбон. География / Перевод Стратановского Г.А. - М., 1964.

Литература на русском языке:

Антропова В.В. Вопросы военной организации и военного дела у народов Крайнего Северо-Востока Сибири // Труды Института этнографии, новая серия. Т. XXXV. - М.-Л., 1957. - С. 99-245.

Бехайм В.Г. Энциклопедия оружия / Перевод с немецкого. - СПб, 1995.

Богораз В.Г. Материальная культура чукчей. - М., 1991.

Горелик М.В. Оружие Древнего Востока IV тыс. - IV в. до н.э. - М., 1993.

Готтенрот. История внешней культуры/ Перевод с немецкого. - Т. II. - СПб-М., 1911.

Деревицкий А.Н. Праща // Энциклопедический словарь. Т. 24а. - СПб, 1898. - С. 957-958.

Иохельсон В.И. Коряки. Материальная культура и социальная организация / Перевод с английского. - СПб, 1997.

Картер Г. Гробница Тутанхамона / Перевод с английского. - М., 1959.

Леонтьев В.В. Чукотские спартанцы // На Севере дальнем. - Магадан, 1969. - № 1. - С. 128-141.

Литке Ф.П. Путешествие вокруг света... - М., 1948.

Меновщиков Г.А. Эскимосы. - Магадан, 1959.

Праща // Большая энциклопедия. Т. 15. - СПб, 1904. - С. 564.

Смирнов А.А. Праща // Советская военная энциклопедия. Т. 6. - М., 1978. - С. 499-500.

Титов В.С. Неолит Греции. - М., 1969.

Литература на иностранных языках:

Bonnet H. Die Waffen der Volker des Alten Orients (Leipzig, 1926).

Carter H. Tut-ench Amun Band III (Leipzig, 1934).

Korfmann M. "The sling as a weapon", Scientifick American 229:4 (оctober 1973).

Lindblom K.G. "Die Schleuder in Africa und Anderwarts", Riksmuseets etnografiska avdelning. Smarre meddelanden 2 (Stockholm, 1927).

Lindblom K.G. "The Sling especially in Africa...", Statens etnografiska museum. Smarre meddelanden 17 (Stockholm, 1940).

Luders C.W. "Ueber Wurfwarren", Jahrbuch der Hamburgischen wissenshaftlichen Austalten IX:1 (Hamburg, 1891).

ТРОЦЮК А.Б. Це страшне слово «ВІЙНА», або Як перемогти без застосування сили

18 Feb 09 16:08:19 GMT

Про те, що на арені політичної боротьби у наших сусідів у Російській Федерації «идет война народная» - можемо прочитати у багатьох газетах та на Інтернет-сайтах (приклад - http://gold01.narod.ru/index.files/Page546.htm).

«Суть профессионально организованной психологической войны изложена в наставлениях древнекитайского философа и военного деятеля Сунь Цзы (VI век до н.э.)» - стверджує автор статті.

В Україні ми теж можемо бачити ті ж самі ознаки боротьби. Детальніше їх описав у статті «Маніпуляція. Провокація. Дезінформація» польський автор Grzegorz Gyrny (http://www.freewebs.com/polsko). Він також процитував древнього діяча і виклав старовинні правила, які пояснюють події.

Сунь Цзи був геніальним військовим стратегом, який жив 25 віків тому в Китаї. Керував військом короля Вей, здобуваючи виключно одні перемоги.

Свої роздуми мислитель виклав у книзі «Мистецтво війни», яка, як знаємо із переказів, відома була японським владикам ще у УІІІ столітті. «Ці, які є знавцями мистецтва війни, перемагають армії без бою, здобувають міста без кличу на штурм, і перемагають державу без довготривалих дій» - писав Сунь Цзи, і додавав - «Вашою ціллю повинно бути завоювання в стані незнищеннім того, що знаходиться під сонцем. В цей спосіб ваші війська залишаться не виснаженими, а ваша перемога буде цілковитою. Оце - мистецтво переможної стратегії».

При цьому Сунь Цзи подавав «13 золотих правил» (в дужках українські коментарі автора):

1. Дискредитуйте усе добре в країні противника (спроби знецінення наших пісень, традицій, історії - систематичне явище);

2. Втягуйте представників правлячого прошарку противника у злочинні афери (Україна - на «почесному» 134-му місці із 180 країн світу за рівнем корупції, яка має назву «галопуюча». Про це говориться в щорічному звіті міжнародної антикорупційної організації «Transparency International» - http://ua.glavred.info/archive/2008/09/23/135302-1...);

3. Паплюжте добре ім'я вождів, і у відповіднім моменті киньте їх на глум земляків (чутки та матеріали ЗМІ, виступи депутатів - зрадників України та недавніх соратників, що паплюжать Президента - щоденні явища нашого буття);

4. Користуйтеся співпрацею з істотами найпідлішими і найвідразливішими (холуї, які свідомо чи несвідомо захищають антиукраїнські інтереси, повинні знати, за кого їх «тримають» їхні володарі);

5. Дезорганізуйте всілякими способами діяльність уряду противника (як чиновники замість виконання своїх обов'язків паплюжать один одного та рвуться до влади - бачимо щодня);

6. Затівайте сварки і незгоди між громадянами ворожої країни (ділили нас і на Схід та Захід, і на «промышленный и непромышленный регионы», сіяли міжконфесійну та міжнаціональну ворожнечу);

7. Бунтуйте молодь проти старших (ця позиція ворогами України успішно виконується);

8. Паплюжте традиції ваших противників (теперішній Президент успішно протистоїть-таки цим ворожим завданням, хоча, на жаль, має ще недостатню підтримку співвітчизників);

9. Перешкоджайте нормальному постачанню ворожих військ та підтриманню в них порядку (для прикладу звернемо увагу на патріотичну пропаганду телеканалів Росії, а потім поцікавимось, чи хочуть наші юнаки до війська? А в Радянські часи йшли із гордістю, заяви добровольцями в Афганістан писали. Згадаємо також повідомлення про недофінансування військ, відправку літаків та іншої армійської техніки у брухт, розбазарювання флоту. Очевидно, іноземці спрацювали успішніше української влади);

10. Послаблюйте волю до бою ворожих військ за допомогою змістовних пісень та музики (тут і «шедеври» «народної артистки» Вірки Сердюки, і засилля російської поп-культури - якщо не прекрасна музикою та огидна за змістом пісня про «Ночную бабочку», то «чудовий» шансон про ненависть до тюремного вартового);

11. Підішліть їм жінок легкої поведінки, щоби закінчити справу розкладу (згадаємо 90-ті, коли найпопулярнішими професіями були рекетир і повія. Що твориться тепер - не афішують);

12. Не економте ні на грошах, ні на обіцянках, бо вони принесуть прекрасні результати. Не жалійте грошей, бо гроші віддані в цей спосіб повертаються в сто крат (хто не чув солодких обіцянок чужих холуїв, яких непогано підгодовують? Перед Радянською окупацією Галичини в 1939 р. теж була розгорнута прекрасна пропаганда «солодкого» життя трудівників Радянського Союзу. Хто отримував передвиборчі «подарунки» - чи не знає скільки коштує депутатський мандат?);

13. Будьте щедрі на пропозиції та подарунки для придбання інформації та спільників. Втілюйте скрізь своїх шпигунів (їх Сунь Цзи виділив цілих п'ять категорій. І їх активну діяльність ми бачимо у антидержавній пропаганді українських ЗМІ і в бездіяльності чиновників, що порушуючи прийняту присягу «нічого не помічають», проїдаючи наші податки. Провокатори безкарно фарбуються у кольори національно-визвольних рухів з метою дискредитації справжніх патріотів. Це ми бачимо занадто часто. Характерна ознака провокаторів - голосніше всіх кричать «Бийте!..». Жидів чи москалів, татар чи хохлів, «біло-блакитних» чи «помаранчевих»).

«Лише людина, що має в розпорядженні такі засоби, може просто використовувати їх для того, щоб сіяти розбрат будь-де. І тільки така людина гідна керувати і віддавати накази. Це скарб для правителя і оплот держави» - цими словами Сунь Цзи підсумував код своєї політики у війні.

Ці «13 золотих правил» Чінгізхан доручив використовувати купцям, оскільки їм вдавалося зупинятись в будь-якому місці та зустрітися з усіма, хто мав можливість їх втілити.

Тільки у світлі цих фактів стає зрозуміла для Grzegorz Gуrny Радянська шпигуноманія, бажання в кожному чужоземці бачити потенційного агента, що намагається отримати державну таємницю. Крім того, Сунь Цзи написав: - «В цілому, військове мистецтво засноване на обмані і створенні ілюзії». Тому, успіх битви визначає використання таких методів, а також дезінформації, маніпуляції та провокації.

P.S. «Что, не нравится такая правда? Тогда забудьте о выборах вообще...» - волає російський автор статті, розміщеної на Інтернет-сайті http://gold01.narod.ru/index.files/Page546.htm, рекламуючи свої політтехнології кандидатам.

А ми починаємо розуміти, що в Росії нашим лідерам В. Януковичу, Ю. Тимошенко та бувшому Президенту Л. Кучмі «Академия проблем безопасности, обороны и правопорядка» нагороди вручає цілком заслужено. Про вручення цих нагород можна прочитати і на персональних Інтернет-сайтах лідерів та сайті «Академії...».

Нещодавно на аналітичному Інтернет-ресурсі «Українська правда» (http://www.pravda.com.ua/news/2008/9/24/81769.htm) з'явилось повідомлення (22 вересня 2008 р.), що російська Генпрокуратура поширила повідомлення про ліквідацію цієї «Академії...» та притягнення винних до відповідальності. Мабуть, не виправдали сподівань нагороджені.

БУЗЕЙЧУК В.М. ОСОБОВА СПРАВА ВИКЛАДАЧА ОДЕСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАРОДНОЇ ОСВІТИ О.О. РЯБІНІНА-СКЛЯРЕВСЬКОГО (З ФОНДІВ ДАОО)

05 Feb 09 16:15:05 GMT

Інтерес до вивчення життєвого шляху та наукової спадщини Олександра Олександровича Рябініна-Скляревського останнім часом значно підвищився, хоча 130-та річниця від дня народження вченого (11 травня 1878 р.) у наукових та громадських колах не викликала уваги. Неповний бібліографічний покажчик праць (якби його зараз опублікувати), де згадується Рябінін-Скляревський чи його праці, налічує наразі більше 150 позицій, але це не є свідченням того, що його біографія чи наукова робота достатньою мірою досліджені й дозволяють оцінити особистий внесок історика у розвиток науки, через що неодноразово зверталась увага на нагальну необхідність укладення ґрунтовної бібліографії праць вченого¹. Відсутність повної бібліографії творів О.О. Рябініна-Скляревського, розпорошеність документальних джерел (які, в-основному, неопубліковані) в різних архівосховищах України та Російської Федерації, є головними проблемами у справі вивчення життя та діяльності історика. За останнє десятиліття дослідниками здійснена значна робота по виявленню та введенню у науковий обіг архівних документів, що стосуються О. Рябініна-Скляревського. Так, кримінальні справи з архівного фонду Управління СБУ в Одеській області використала, а також витягами опублікувала в тексті своїх статей Г. Малинова², а деякі з листів О. Рябініна-Скляревського були опубліковані Л. Мельник³ та Т. Папакіною⁴. У різному вигляді вийшли в світ друком деякі раніше неопубліковані праці історика. Зокрема, були надруковані статті: «Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша ХVІІІ століття»⁵, «Масонские эмблемы и шифры (Частная коллекция в Одессе)»⁶, «Херсонський гурток Русова. 1885-1889»⁷; ще не опубліковані, проте вже віднайдені по архівах декілька інших статей. Втім, незважаючи на такі успіхи, фактично до цього часу існує лише одна праця, що з певною докладністю висвітлює життя та діяльність Олександра Рябініна-Скляревського (книга Г.Л. Малинової та І.В. Сапожникова)⁸, яка, попри всі свої позитивні сторони, жодним чином не може бути визнана монографією, як її чомусь називають⁹. У цій роботі вперше введено до наукового обігу значний обсяг архівних документів, на які, в силу специфіки теми, раніше не звертали особливої уваги. Серед опублікованих у згаданій книзі документів є й фрагменти особової справи викладача Одеського інституту народної освіти О.О. Рябініна¹⁰. Тобто, згадане видання можна вважати першою спробою публікації даних архівних джерел, що є значним кроком вперед у справі вивчення життя та діяльності історика, адже загалом опублікованих документів за темою занадто мало. Особова справа Олександра Олександровича Рябініна складається з наступних документів:

- посвідчення про роботу О.О. Рябініна викладачем Одеського ІНО по кафедрі історії культури з 29.08.1921 р. до грудня 1922 р.¹¹;

- автобіографія¹²;

- анкети викладача Одеського ІНО¹³;

- «Опросный лист для научных деятелей»¹⁴.

Найбільш інформативними документами з особової справи є анкети викладача та автобіографія, написані О. Рябініним власноруч. Зокрема, в анкетах вказані основні етапи навчання, наукової та викладацької діяльності вченого, склад сім’ї та адреса мешкання, перераховані основні наукові роботи станом на початок 1923 р. Олександр Рябінін підраховує свій педагогічний стаж – 9 років, з яких 3 – у вищій школі. На цьому ж аркуші зустрічаємо відомості, які поки що не підтверджуються жодними іншими джерелами – про роботу О. Рябініна в Педагогічному комітеті Управління військових учбових закладів України в м. Києві протягом 1919 р.¹⁵

Автобіографія є найбільш розгорнутим викладом життєвого шляху О. Рябініна за період до 1922 року. В автобіографії Олександр Олександрович вказує на такі етапи своєї роботи, як викладання у 1907-1909 роках топографії в Одеському військовому училищі; робота у петроградському видавництві Ситіна в якості співробітника з перегляду рукописів; відрядження у 1911 році для наукової роботи до Швеції, підсумком якого стала доповідь «Скандинавские хроники и русские летописи» (до речі, конспект доповіді 1921 року було представлено автором на конкурс в Одеському ІНО. На жаль, про подальшу долю цього рукопису нічого не відомо, тому необхідно продовжувати пошуки і в цьому напрямку). Згадано О. Рябініним і про причини його звільнення з військової служби в російській армії 1917 р. – за хворобою. За словами історика, в цей період ним було написано декілька статей для газети «Русское Слово». Співробітництво О. Рябініна в цій газеті, а також у друкованому органі гуртка демократично налаштованих офіцерів «Военный голос» – також не вияснені до кінця сторінки біографії вченого, які потребують додаткового дослідження та перевірки. Не зовсім стикуються між собою відомості з анкет О.О. Рябініна та деяких інших документів. Зокрема, в анкеті особової справи в графі «Отношение к военной службе» вказано, що заповнювач анкети знятий з військового обліку, як звільнений зі служби у зв’язку з хворобою (вказана й підстава наведених відомостей – телеграма Командного Управління Штабу Червоної Армії від 24 лютого 1922 р. № 413185)¹⁶. Однак, в одному зі списків офіцерів Червоної Армії, опублікованому Штабом РСЧА, О.О. Рябінін значиться військовослужбовцем на 1 березня 1923 р., тобто, більше ніж через рік після вказаної Рябініним дати звільнення зі служби¹⁷. Як бачимо, не завжди наявність архівних документів дає змогу повністю прояснити певні моменти з життєпису конкретної особи. В контексті вказаного важливим залишається встановлення не лише дати звільнення Рябініна з військової служби, а й причин виникнення таких невідповідностей. Чи вкралась помилка в документацію Штабу РСЧА, чи з якихось причин О. Рябінін вказав неправдиві відомості в своїй особовій справі? Необхідно також відзначити, що значна кількість наукових праць історика внесена до існуючої наразі бібліографії лише на підставі інформації з його особової справи, оскільки знайти їх поки що не вдалося. До цього переліку відносяться такі твори, як: «Сторожевая служба пехоты в русско-японскую войну» (два видання, 1908 р.), «Ночные действия войск. Примеры военной истории. Тактика. Обучение. Военно-историческое и тактическое исследование» (1910 р.), «Шинтоизм в Японии» (1911 р.), «Древности Волыни» (1912 р.), «Милиционная армия как система вооруженных сил в современном государстве» (1921 р.; також варіація чи попередня версія цієї праці – доповідь 1920 року «Швейцарский Союз и милиционная система»), згадана раніше доповідь «Скандинавские хроники и русские летописи». Крім цього, з документів особової справи дізнаємось про курси лекцій, які О. Рябінін викладав під час своєї педагогічної роботи в різних навчальних закладах. Вказано, що темами цих курсів були: «Історія революційних воєн 1848-1849 рр.», «Американська громадянська війна 1861-1865 рр.», «Історія первісної культури», «Історія революційного руху в Росії», «Англо-бурська війна», «Балканські війни1912-1913 рр.», «Історія соціалізму». Під час роботи у військових навчальних закладах О.О. Рябінін також викладав курси геодезії та топографії. Тому ще одним із завдань, які висуває перед нами вивчення особової справи Олександра Рябініна, є розшук конспектів цих лекційних курсів, планів занять (якщо вони були), документів оцінки рівня знань слухачів, заповнених та підписаних викладачем Рябініним.

Таким чином, особова справа викладача Одеського інституту народної освіти Олександра Олександровича Рябініна не лише сама по собі є цінним джерелом до вивчення життя та діяльності вченого, а й ставить перед дослідником нові питання та завдання, відповідь на які може значно розширити межі відомого на сьогодні. Однак справа не містить деяких документів діловодного характеру, зокрема, заяви про прийняття на роботу до інституту, наказів про прийняття на роботу та звільнення з роботи. Відсутність цих документів не дозволяє точно встановити період, протягом якого О. Рябінін працював в ІНО. Можна зробити припущення, що в процесі свого існування особова справа зазнавала вилучення деяких документів, адже, якщо порівняти справу О. Рябініна з особовою справою іншого викладача ІНО – професора А. Музички, то бачимо, що остання більш укомплектована документами про перебіг викладацької кар’єри свого власника18. Вважаємо, що деякі документи з особової справи О. Рябініна могли бути вилучені співробітниками органів державної безпеки під час перебування вченого під слідством у 1931 та 1937 роках. Це припущення буде перевірено під час роботи з кримінальними справами О.О. Рябініна-Скляревського. Хоча, цілком можливо, що кримінальні справи відповіді на це питання не дадуть, оскільки дослідники вже вказували на порушення при проведенні розслідувань стосовно О. Рябініна та невелику джерельну цінність зібраних у них документів19. В цілому, вивчення особової справи викладача Одеського ІНО О.О. Рябініна дозволяє виділити значний обсяг інформації про життєвий та науковий шлях історика та архівіста та визначити подальші перспективи архівних пошуків.

1. Бузейчук В.М. Деякі доповнення до бібліографії творів О.О. Рябініна-Скляревського // Лукомор’я: Археологія, етнологія, історія Північно-Західного Причорномор’я. Вип. 2. – Одеса, 2008. – С. 187-190; Його ж. О.О. Рябінін-Скляревський як історик козацтва: стан вивчення наукової спадщини у контексті необхідності доповнення бібліографії творів // Матеріали ІІІ всеукраїнської науково-практичної конференції «Історія запорозького козацтва: в пам’ятках та музейній практиці» (Запоріжжя, 9-10 жовтня 2008 р.). – Запоріжжя, 2008. – С. 172-176; Його ж. Генерал, історик, архівіст (до 130-річчя від дня народження О.О. Рябініна-Скляревського) // Полігон: Військово-історичний збірник. Вип. 1 / Міжрегіональна асоціація дослідників військової історії. – Одеса, 2008. – С. 65-68.

2. Малинова Г. Дело антисоветской немецкой организации преподавателей Одесского педагогического института // Одесский Мартиролог: Данные о репрессированных Одессы и Одесской области за годы Советской власти / Сост.: Л.В. Ковальчук, Г.О. Разумов. – Т. 1. – Одесса, 1997. – С. 710-720; Її ж. Рябінін-Скляревський Олександр Олександрович // Українські архівісти: Бібліографічний довідник. – Вип.1. ХIХ ст. – 1930-тi роки. – К., 1999. – С. 291-292.

3. Мельник Л.М. З листів дослідників історії Південної України до Михайла Грушевського // Архіви України. – 2000. – № 4-6. – С. 38-42.

4. Папакіна Т.П. З історії втрачених видань Всеукраїнської Академії наук: збірник «Полуднева Україна» // Архіви України. – 2001. – № 6. – С. 16.

5. Опубліковано в кн.: Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии / Отв. ред. Г.В. Сапожникова, науч. ред. Л.Л. Зализняк. – Одесса-Киев, 2000. – С. 83-178.

6. Опубліковано як додаток до статті: Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский и штрихи истории Одесского национального университета // Архів. Документ. Історія. Сучасність: Збірка наукових статей та матеріалів / Праці державного архіву Одеської області. Т. ІV. / Архів Одеської області Державного комітету архівів України. – Одеса, 2001. – С. 141-142.

7. Рябінін-Скляревський О.О. Херсонський гурток Русова. 1885-1889. – Запоріжжя, 2003.

8. Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии / Отв. ред. Г.В. Сапожникова, науч. ред. Л.Л. Зализняк. – Одесса-Киев, 2000. – 222 с. – (Труды Государственного архива Одесской области. – Т. I).

9. Білоусова Л.Г., Малінова Г.Л., Мальченко В.М., Сапожников І.В. Перша Міжнародна науково-практична конференція «Архів. Документ. Історія. Сучасність» // Архіви України. – 2000. – № 4-6. – С. 41; Маленко Л.М. Дослідження спадщини О.О. Рябініна-Скляревського [Рец. на:] Малинова Г.Л., Сапожников І.В. О.О. Рябінін-Скляревський: матеріали до біографії. – Одеса-Київ: Елтон-2 – Гратек, 2000. – 222 с. // www.cossackdom.com/recenziji/malenko

10. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. Р-1593. – Оп. 1. – Спр. 286.

11. ДАОО. – Ф. Р-1593. – Оп. 1. – Спр. 286. – Арк. 1.

12. Там само. – Арк. 2, 2-зв.

13. Там само. – Арк. 3-4.

14. Там само. – Арк. 5, 5-зв.

15. Там само. – Арк. 3.

16. Там само. – Арк. 1. Частково опубліковано в кн.: Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. – С. 43.

17. Список лиц с высшим общим военным образованием состоящих на службе в Рабоче-Крестьянской Красной Армии. Составлен по данным к 1-му марта 1923 года. – М., 1923. – С. 194.

18. ДАОО. – Ф. Р-1593. – Оп. 1. – Спр. 222. 19. Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. – С. 28; Маленко Л.М. Вказ. праця.

БУЗЕЙЧУК В.М. ОДЕСЬКІ ГЕНЕРАЛИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

09 Jan 09 11:58:07 GMT

Переважна більшість засобів масової інформації працюють над тим, щоб утвердити громадську думку в споконвічній російськості Одеси. Широка публікація статей та книг про південну столицю Російської iмперiї - «Південну Пальміру», дослідження багатьох краєзнавців мають на меті формування саме такого іміджу нашого міста. Ми не збираємось доводити, що Одеса в iмперiї була форпостом українства. Проте, конгломерат представників багатьох націй не виключав наявності i українського національного життя. Одним з показників його активності можна вважати кiлькiсть представників вищого військового командування української армії часів національної революції, яких Україні дала Одеса. Напевне, лише Київ може посперечатися з Одесою за цим чинником. Ми вирішили хоч коротко розповісти про одеситів, котрі удостоїлись генеральського звання в Армії Української Народної Республіки та держави Гетьмана П.Скоропадського. Люди, про яких піде мова - ті, про кого є хоч якась інформація. Водночас, впевнені, що не всі визначні воєначальники-одесити згадані в цій статті, тому запрошуємо всіх зацікавлених та небайдужих дослiдникiв взяти участь в розробці цієї теми. Біограми генералів подані в порядку дат їх народження i є стислим викладом відомої інформації.

Одним з найстарших за віком на момент створення українських військових формувань був Олександр Костянтинович Білинський. Народився він в Одесі у 1865 році. Закінчив Рішельєвську гімназію, 1889 року - Київське піхотне юнкерське училище. Проходив службу на посадах старшого ад'ютанта батальйону (4-та стрілецька бригада генерала Денікіна, м. Одеса), начальник школи унтер-офіцерів, командир батальйону. Учасник російсько-японської війни. Після закінчення Миколаївської академії Генерального Штабу. Командував полком, отримав звання генерал-майора (1915 рік). 3 1916 року - командир бригади 57-ї піхотної дивiзiї, з 1917 - командир 111-ї дивiзiї, генерал-лейтенант. В українській армії з 1918 року: командир 13-ї дивiзiї 7-го Харківського корпусу. У квітні 1919 року вийшов у відставку, проте відпочивав недовго. Напочатку 1920 р. призваний урядом УНР i призначений командиром 6-ї бригади, що саме формувалась у Бердичеві, потім у Києві формує 7-му бригаду. Точних відомостей про подальшу долю Олександра Костянтиновича поки що немає. За одними даними, у 1920 році генерал Білинський потрапив у полон до бiльшовикiв, за іншими - був інтернований з 6-ю Січовою дивізією у Польщі, де й помер у 1922 році.

Набагато менше відомо про Михайла Дмитровича Бондарівського. День його народження - 26 липня 1872 року. Після закінчення гімназії відучився в Одеському піхотному юнкерському училищі (закінчив 1896 р.). Розпочав службу у 183-му піхотному полку. 1908 року закінчив Миколаївську академію Генерального Штабу i був призначений до Варшавського військового округу на посаду начальника полкового транспорту, а потім - офіцера інтендантури. 3 1911 року - підполковник, начальник мобілізаційного відділу військового округу. У званні полковника 1918 року вступив до лав Української армії. Відомо, що Михайло Дмитрович служив у військах Дієвої Армії, а після відходу до Польщі - займав рiзнi посади у військовому міністерстві Уряду УНР в екзилі. Входив до складу 52-ї особової вишкільної групи Генерального Штабу армії УНР, генерал-майор.

Протягом 1918-1919 рр. служив в українській армії Михайло Васильович Лєбєдєв. Народився 5 жовтня 1872 року в Одесі, вчився в реальному училищі, потім - Одеське піхотне юнкерське училище, яке закінчив 1893 року. Служив на Далекому Сході, учасник російсько-японської війни, кавалер 3-х орденів. 1908 року закінчив Миколаївську академію Генштабу. Під час Світової війни - командир полку, генерал-майор. З 1918 року - в Українській армії, командир 4-ї піхотної дивiзiї ( м. Жмеринка). За Гетьманату - одночасно з виконанням обов'язків комдива був начальником штабу 2-го Подільського корпусу. 1919 року перейшов до Червоної Армії.

9 січня 1875 року народився Павло Михайлович Васильєв-Чечель. Випускник Одеського військового училища, служив у 57-му Модлiнському ( м. Херсон ) та 58-му Празькому (м. Миколаїв) полках. За 1-м розрядом закінчив Миколаївську академію. 1917 року брав участь в українізації 78-ї піхотної дивiзiї, став її командиром. У 1918 році - командир Сірожупанної дивiзiї, генерал-майор. Після повалення Гетьманату у 1919 році перейшов до Добровольчої армії. 1920 року загинув у бою.

В Одесі народився й Олександр Георгієвич Лігнау ( 28 лютого 1875 р.). Доля цього генерала ще більш трагічна. На посаді начальника штабу в 1918 році українізував свою 11-ту піхотну дивiзiю. Певний час працював помічником військового міністра уряду України. Восени 1918 р. призначений командиром 7-го Харківського корпусу. 1920 року перейшов до Червоної Армії, викладав у Військовій академії ім. Фрунзе. У 1931 був заарештований у "справі гвардійських офіцерів" i помер у радянському таборі.

Найширше наразі висвітлена біографія Всеволода Юхимовича Змієнка. За останній час в одеських газетах з'явилось кілька публікацій, присвячених цій людині. Всеволод Змієнко народився 28 жовтня 1886 року, 1906 закінчив Одеське піхотне училище, служив в Очаківському, Ізмаїльському та Житомирському піхотних полках. 1914 року завершив навчання в академії Генерального Штабу i був призначений на Південно-Західний фронт. Кавалер 4-х бойових орденів. 1917 року вступив до Української армії (начальник штабу Одеської гайдамацької дивiзiї). З березня 1918 р. Всеволод Змієнко - начальник штабу 3-го Херсонського корпусу, пізніше - начальник штабу 6-ї Січової стрілецької дивізії, учасник оборони фортеці Замостя. В еміграції генерал-хорунжий Змієнко - лектор офіцерських курсів при Генеральному Штабі армії УНР, начальник 2-го відділу ГШ. Завжди займав активну громадську позицію, став одним із співзасновників Українського Військово-Історичного Товариства, співредактор журналу "Табор" та збірника "За державність", член Головної Ради Хреста Симона Петлюри. До кінця життя В.Змієнко допомагав своїм товаришам по службі, українським емігрантам, за що мав велику повагу від оточуючих. Помер генерал-хорунжий В.Ю. Змієнко 30 жовтня 1938 року, похований у Варшаві.

Згадаємо ще одного одесита - Дмитра Васильовича Жупінаса, який народився в Одесі у 1892 році. До 1918 року служив у російській армії, штабс-капітан. За Гетьманату став командиром куреня (батальйону) 14-го Поморського полку (м. Одеса). 3 1919 - командир 1-го Одеського, згодом - 24-го Чорноморського ім. Сагайдачного полків. Учасник 1-го Зимового походу, командир 2-го Уманського Запорозького кінного полку. Після інтернування жив у Речі Посполитій, працював у військовому міністерстві, отримав звання генерал-хорунжого. 3 1952 р. проживав у США. Помер у 1970 році.

У кожного з цих людей - своя доля, свій вік, свій життєвий шлях. Проте, кожен з них зробив певний внесок у формування українських Збройних Сил, боротьбу за незалежність держави. I кожен з них заслуговує на те, щоб його пам'ятали, особливо на батьківщині, у місті, де вони народились.

ПОСПЄЛОВ А.С. РОЗВИТОК ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ ІРАКСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ У 1977-1991 РР.

11 Dec 08 06:52:34 GMT

В 1977р. внаслідок мілітаризації сусідів - Ірану та Саудівської Аравії й амбіцій лідерів Іракської Республіки, відбулася зміна морської політики Іраку. Відтоді країні потрібні були військово-морські сили (ВМС), оснащені не катерами, а бойовими кораблями, що могли б діяти на значній відстані від своїх баз, блокувати узбережжя Кувейту та іранські порти в Перській затоці. Особливого значення набувало проведення морських десантних операцій. Для їх виконання стали потрібні відповідні засоби. В немалій ступені через відсутність останніх, Ірак не зміг досягти своїх цілей під час "кувейтських криз" 1961 та 1973 рр. Певну роль в розпочатому процесі грав фактор розширення числа країн - постачальників військово-морської техніки Іраку. Орієнтація на одну країну - Радянський Союз ставала мало перспективною, оскільки ракетні фрегати та десантні кораблі вона поставити Іраку не могла. Однак відмовлятися від співробітництва з СРСР керівництво Іраку не наважувалось. Шахський Іран - головний іракський супротивник в регіоні, всіляко підтримували США та Велика Британія. Лише після Ісламської революції в Ірані у 1979 р. ці великі держави стали активно співпрацювати з Іракською Республікою. Спершу у 1977 р. уряд Іраку ухвалив контракти на поставку 4 десантних кораблів з Польською Народною Республікою та фрегата "Ібн Хальдум" з Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією. Як учасниця Варшавського договору, Польща активно будувала для власних ВМС та ВМФ СРСР середні десантні кораблі проекту 773 на Ґданській верфі. Вони вважались одними з найкращих в світі, а крім того, мали відносно низьку ціну. Розраховані на операції в закритих акваторіях, ці кораблі цілком задовольняли командування ВМС Іраку. Поляки на протязі двох років виконали іракське замовлення. На відміну від базового проекту, в Ірак надійшла модифікація з можливістю приймати транспортні гелікоптери. До 1979 р. 1-ша піхотна бригада 3-го армійського корпусу Іраку закінчила підготовку до десантних операцій, а екіпажі десантних кораблів за допомогою радянських офіцерів, повністю оволоділи новою технікою. Фрегат "Ібн Хальдум" будувався на верфі в м. Спліт по оригінальному проекту. Основним його призначенням стало використання в якості учбового корабля тільки-но відкритого Коледжу ВМС в Басрі. Виконуючи цю функцію, фрегат міг прийняти на борт до 100 курсантів. Втім, оснащення "Ібн Хальдума" сучасною зброєю, в тому числі французькими протикорабельними ракетами "Екзосет", дозволяло йому виконувати різноманітні бойові завдання. Нове придбання іракських ВМС виявилося дуже корисним. Цей фрегат став найбільш активно діючим військово-морським засобом Іраку на протязі ірано-іракської війни 1980-1988 рр., а його придбання свідчило про намагання уряду Іракської Республіки розвивати свої ВМС у напрямку збільшення чисельності саме кораблів, а не катерів. Однак, замовлення фрегату в СФРЮ виявилося доволі неочікуваним для аналітиків. Справа полягала в тому, що Югославія не входила до списку країн-експортерів військових кораблів. Більше того, ВМС СФРЮ оснащені були переважно катерами. Вірогідно, в умовах кінця 1970-х рр., саме Югославія виявилась єдиною державою, що могла забезпечити ВМС Іраку сучасним ракетним фрегатом за доволі низькою ціною. Інші провідні країни-експортери в кінці 1970-х рр., або не мали необхідних проектів (СРСР, КНР, Франція), або через політичні мотиви торгували з Іраном (Великобританія й США). Не останню роль зіграли намагання СФРЮ вийти на міжнародний ринок. В 1979 р. Індонезія замовила аналогічний фрегат, а Ірак - 3 річкових тральника типу "Нестин". В 1981 р. Ірак в СФРЮ придбав 9 патрульних катерів типу "Джасі". Стосовно останніх, в Басрі іракці будували їх по ліцензії (за іншими даними - намагалися будувати, однак через брак джерел точно встановити це неможливо).

На початку ірано-іракської війни (вересень 1980 - січень 1981 р.) ВМС Іракської Республіки діяли доволі активно. Втім, зіткнувшись з краще озброєним та підготовленим військовим флотом Ісламської Республіки Іран (ІРІ), зазнали значних втрат. ВМС IРI після революційних подій 1979-1980 рр. зберегли свою боєздатність та панували в Перській затоці, як і раніше. Для іракського військового керівництва такий перебіг подій виявився неочікуваним. Проте економічна ситуація на початку війни з IРI була більш сприятливою для Іраку. Завдяки цьому здійснені були нові придбання військово-морської техніки за кордоном. В 1981 р. в Фінляндії замовили 3 ролкера - танкодесантних корабля, які в 1983 р. поповнили ВМС Іраку. Одночасно з ролкерами, в Великій Британії іракці замовили 6 десантних катерів на повітряній подушці типу SR№6. Англійські суднобудівники за 1 рік виконали умови контракту, завдяки чому можливості ВМС Іраку по проведенню морських десантних операцій зрівнялися з супротивником. Однак найбільш корисним партнером Іракської Республіки у військово-морській сфері стала Італія. Ця країна історично вважалася однією з провідних держав в галузі військового кораблебудування, фінансово була зацікавлена в іракському ринку. Проекти італійських фірм цілком задовольняли потреби ВМС Іраку. Крім того, італійці могли поставити в Ірак підводну техніку, чого інші держави за різних обставив зробити не могли. Тому на італійських верфях для Іраку у 1982-1987 рр. було побудовано 4 фрегати типу "Лупо" й 6 корветів типу "Асад" (з них 2 вертольотоносці). Італійська фірма поставила в Ірак 6 надмалих підводних човнів проекту SХ-706 (остаточної інформації про надходження цих кораблів до Іраку нема). В Італії було замовлено будівництво універсального транспорту постачання типу "Стромболі" й 3 підводних човнів типу "Сауро". Згідно підводних човнів, один з них іракці планували використовувати в якості учбового корабля, тому плани С.Хусейна щодо власного підводного флоту цим не обмежувалися. Більше того, в Італії закупалися вертольоти корабельного базування А-109 "Гірундо" (6 одиниць) й АВ-212АSW (14 одиниць). Щоправда, до серпня 1990 р. лише 2 корвета-вертольотоносця увійшло до складу ВМС Іраку. Інші ж кораблі були побудовані, але не викупалися Іраком через брак коштів, відсутність підготовлених екіпажів та блокаду іракського узбережжя ВМС IРІ.
Радянський Союз знов перспективним партнером для Іраку став наприкінці 1980-х рр. Саме тоді з'явилися дуже ефективні проекти малих кораблів з сучасною зброєю. В СРСР 1989 р. іракці закупили 3 новітніх малих ракетних корабля проекту 1241РЭ (тип "Тарантул" по класифікації НАТО) i 1 малий протичовновий проекту 1241.2 (тип "Павук" по класифікації НАТО). Проте, до серпня 1990 р. в Ірак надійшло по одному кораблю кожного типу, а також 2 новітніх патрульних катера типу "Богомол". Разом з тим, свої відносини з Радянським Союзом іракські лідери розглядали як дуже перспективні, в тому числі у військово-морській сфері. Тому, з 1989 р., на замовлення уряду Іракської Республіки в ЦКБ-18 "Рубін" в Ленінграді, радянські конструктори почали проектувати дизель-електричні підводні човни нового покоління типу "Амур".

Окрім СРСР та Італії, з 1987 р. Ірак почав активно співробітничати i з Данією. В цій країні було побудовано 3 новітніх десантних корабля та сучасну президентську яхту. Втім, лише остання прибула в Ірак до серпня 1990 р., інші були затримані по політичних обставинах. Перед початком вторгнення у Кувейт 2 серпня 1990 р. ВМС Іраку являли собою значну силу. В їх складі налічувалось 1 учбовий фрегат, 4 корвети (малих ракетних й протичовнових кораблів), 7 ракетних, 20 патрульних, 6 торпедних й 3 протичовнових катери, 6 десантних кораблів й 6 десантних катерів, а також 8 тральників. Чисельність особового складу складала 5000 військовослужбовців. Всі вони мали бойовий досвід. До того ж іракський військовий флот підтримувало сильне авіаційне угруповання. Однак війна в Перській затоці 1991 р. призвела до практичної загибелі основної маси корабельного складу ВМС країни.

Таким чином, в кінці 1970-1980-х рр. уряд Іраку зробив спробу перетворити свої ВМС на потужну силу в акваторії Перської затоки. Для досягнення такого статусу почалося масштабне придбання військово-морської техніки в різних країнах. Аналіз контрактів, з нею пов'язаних, свідчить про намагання Іраку в подальшому розширити свій вихід до моря або за рахунок IРI, або Кувейту. Доводиться цей аргумент (окрім джерел офіційного характеру) чисельністю замовлених кораблів та їх типами й характеристиками. Деякі з них (особливо підводні човни) не могли базуватися в базах на іракському узбережжі, а майбутній військовий флот Іраку значно перевищував оборонні можливості країни. Ірано-іракська війна 1980-1988 рр. значно стимулювала цей процес. Втім, довести його до кінця лідери Іраку не змогли. Після війни в Перській затоці 1991 р. розвиток ВМС Іраку призупинився.

ЛIТЕРАТУРА:

1. SIPRI Yearbook, 1986. - Р. 223-224; SIPRI Yearbook, 1988. - Р. 212-214; SIPRI Yearbook, 1990. - Р. 288-289.

2. Hiro D. The longest wаr: the Iran - Iraq military conflict. - L.: Paladin Crafton books, 1990. - Р.134-135.

3. Wrobel Т. Woiownitsy Saddama // Polska zbraina. - 1991. - № 46. - Р. 33.

4. Боевые корабли мира 1991-1992. Справочник / Под ред. Ю Апалькова. - Т. 1. - М.: Анастасис,1993. - С.200-207.

5. Павлов А. Боевые корабли СССР и России 1945-1995. - Якутск, 1995. -С.104,111.

6. Примаков Е.М. Войны могло не быть // Правда. - 1991. - 28 февраля.

БУЗЕЙЧУК В.М. ІНШОНАЦІОНАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ УПА

11 Dec 08 06:49:52 GMT

(Опубліковано: Чорноморські новини. - Одеса, 2008. - 12 квітня)

Центр досліджень визвольного руху та Всеукраїнське товариство «Просвіта» протягом 19-29 березня 2008 р. представили в Одесі виставку фотоматеріалів та документів, що розповідають про боротьбу Української Повстанської Армії за створення Української держави. До експозиції виставки увійшли і матеріали СБУ, які висвітлюють історію ОУНівського підпілля в Одесі. Відкриття виставки викликало бурхливу реакцію з боку місцевих філій КПУ, Комсомолу, Партії регіонів, об'єднання «Родина» та інших організацій. Мітинг біля приміщення обласної «Просвіти» ще раз підтвердив міфічність славнозвісної одеської толерантності. Висловлювання учасників мітингу були далекими від поняття «коректність», нагадуючи риторику часів воєнного комунізму. Що ж, подібні емоції - зайвий привід ще раз поговорити про УПА.

Вивчення історії Української Повстанської Армії довгий час залишалось однією із заборонених тем для дослідників, тому зі здобуттям нашою державою незалежності цей напрямок досліджень отримав імпульс для бурхливого розвитку. Поступово з'явились науково-дослідні установи відповідного профілю (зокрема, Центр досліджень визвольного руху), нові цікаві видання, окремі групи фахівців, що вивчають подібні проблеми - представником яких є один з організаторів виставки В. В'ятрович. Разом з тим, рівень ознайомлення широкої громадськості зі сторінками історії національно-визвольної боротьби українського народу у ХХ столітті все ще залишає бажати кращого. Навіть незважаючи на заходи органів державної влади, зокрема Президента, у суспільній думці продовжують побутувати вкорінені з радянських часів стереотипи про ОУН та УПА. Тому потреба в публікації матеріалів з історії цих організацій залишається значною. Як це не дивно, та одне з найцікавіших явищ у межах українського повстанського руху - існування в УПА підрозділів, сформованих з представників інших національностей, залишається начебто за периметром наукових інтересів більшості істориків. Хоч я й не мав змоги особисто ознайомитись з усім масивом літератури з історії Української Повстанської Армії (фонди одеських бібліотек такої можливості вам не дадуть, особливо стосовно найновіших публікацій), однак значною його часткою користувався, зокрема за допомогою мережі Інтернет. З вивчених матеріалів зрозуміло, що відсоток праць, присвячених іншонаціональним відділам Армії, дуже низький.

Документи, що стосуються історії УПА, а відповідно - і національних формувань у її складі - наразі активно публікуються у виданні «Літопис УПА» (в Україні зараз видається «Нова серія», але це стосується й діаспорного видання). Навіть ті джерела, що вже оприлюднені на даний час, певною мірою дають уявлення про масштаби та ґенезу цього явища - неукраїнських відділів в Українській Повстанчій Армії.

Як відзначають більшість дослідників, перші національні відділи з представників інших народів СРСР почали формуватись у середині 1943 року. Пропагандистську роботу у цьому напрямі ОУН(б) розпочала ще з початку війни, а до 1942 року ця робота почала давати свої результати: багато військовослужбовців Червоної Армії, німецьких формувань почали переходити до УПА. У 1943 році УПА та провід ОУН(б) випустили серію листівок-відозв до народів СРСР. У червні були розповсюджені відозви «Вірмени й інші народи Кавказу!» та «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру, народи Азії!»; у вересні побачили світ листівки «Татари Поволжя!», «Грузини!»; у грудні 1943 року була розповсюджена відозва «Білоруський народе!». Як зазначають дослідники, значна частина цих листівок була віддрукована в Одесі. Вже у серпні 1943 року офіційне видання УПА - часопис «До зброї» - опублікував замітку «Ми не самітні», де було сказано про наступне: «Поруч УПА виступають поневолені народи Сходу і Заходу. Грузини, узбеки, черкеси, осетини вже сьогодні борються в рядах УПА, творячи свої окремі національні загони, що в найближчому майбутньому стануть національними революційними арміями»¹. У цьому ж матеріалі згадано про участь відділу грузинів у бою з червоними партизанами біля Теремна.

Приблизно у цей же час у Млинівському районі Рівненської області відділ повстанців з узбеків, грузинів і росіян у бою з німцями знищив близько 60 ворогів. Восени 1943 року у Чорному Лісі відділ командира «Різуна» прийняв бій з німецьким підрозділом у складі близько 600 чол. Серед повстанців був і підрозділ узбеків, одного з яких було поранено².

Як стверджує відомий дослідник В. Косик, протягом 1943 року утворились загони вірменів, грузинів, узбеків, казахів, татарів, литовців. Найбільшими відділами історик називає підрозділи литовців та грузинів (по декілька сотень), трохи менше - узбеків та вірмен. Певну частину іноземців в Українській Повстанській Армії складали колишні військовослужбовці румунських, італійських, угорських, голландських військових частин³.

Однією з головних ознак дотеперішнього панування радянських стереотипів стосовно УПА є широко побутуюча думка, що армія формувалась з поліцаїв та військовослужбовців національних відділів вермахту та СС. Таку позицію ще раз озвучив у своїй доповіді дослідник В. Шевченко, стверджуючи, що одним з найцікавіших етапів зростання УПА стало приєднання до спільної боротьби вояків з національних формувань німецької армії, зокрема татар. З цього приводу маємо відзначити, що допоміжна поліція, легіони "Роланд" та "Нахтіґаль", тощо, були серйозними джерелами поповнення Армії, але не головними і не переважаючими. Вивчення архівних документів дозволяє спростувати ці поширені погляди. Так, І. Патриляк дослідив еведенційні (облікові) картки вояків ВО (військової округи) "Богун" групи УПА-"Північ", що зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (1445 карток), що дає доволі вірогідну модель особового складу військової округи. Аналіз даних статистичних джерел показує, що з облікованих 1445 бійців УПА 609 осіб (42,14%) раніше проходили військову службу, а 836 осіб (57,86%) вперше познайомились з військовою справою в повстанських формуваннях. Відсоток досвідчених військовослужбовців був набагато вищим серед немісцевих повстанців порівняно з вихідцями із західних областей - 79,48% проти 31,86% відповідно. Це по-перше. По-друге, серед всіх облікованих повстанців, які мали військовий вишкіл до служби в УПА, найбільше колишніх вояків Війська Польського - 225 (15,57%), далі за чисельністю - колишні червоноармійці - 137 (9,48%), лише третю позицію займає німецька поліція - 122 особи (8,44%) до УПА служили поліцаями. Щодо власне німецьких збройних сил, куди свого часу відносились батальйони "Нахтіґаль" та "Роланд", то відсоток їх колишніх вояків серед повстанців дуже невисокий - всього 1,03%. Таким чином, принаймі на прикладі Волині можна прослідкувати явну невідповідність міфу про "поліцайське" минуле бійців УПА з реально підтвердженою документами картиною. Звичайно, маючи на меті утвердження міфу, можна закинути авторові дослідження та його висновкам територіальну обмеженість, що підвищує відсоток похибки при підрахунках, а також те, що паралельно він не використав радянські та німецькі джерела для порівняння їх даних з даними джерел УПА. Всі ці зауваження справедливі і повинні бути враховані у подальших подібних спробах. Однак навіть на підставі цих відомостей, опублікованих І. Патриляком, можна стверджувати, що один зі стереотипів стосовно УПА є безпідставним.

Першим національним підрозділом УПА був відділ узбеків, створений ще в середині 1943 року (командир відділу - «Ташкент»), майже одночасно виникли курінь грузинів та сотня кубанських козаків. Трішки пізніше на Волині постав курінь азербайджанців. Головним організатором національних формувань був майор «Яструб» (Дмитро Карпенко). Колишній майор Червоної Армії, родом зі Східної України, «Яструб» загинув у грудні 1944 року в бою з військами НКВС біля селища Нові Стрілиська. Дмитро Карпенко став першим вояком УПА, якого було нагороджено Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу⁴.

Провід ОУН мав намір скористатись наявністю у своїй збройній структурі представників багатьох інших народів, і з метою поширення цього руху 21-22 листопада 1943 року було скликано Першу Конференцію поневолених народів Східної Европи та підрадянської Азії. Конференція зібрала 39 делегатів - представників 13 народів: по 6 від азербайджанців та грузинів, по 5 від узбеків та українців, по 4 від вірмен та кримських татар, по 2 - білорусів та осетин, по 1 - башкир, кабардинців, казахів, черкесів та чувашів. Охорону Конференції було доручено відділам з представників азербайджанців, вірмен та узбеків. Задумана як захід з широким представництвом, Конференція не виправдала покладених на неї очікувань. Делегати Конференції не були відомими особистостями серед національних рухів своїх народів, тому підсумки зібрання мали скоріше пропагандистське значення і виступали прецедентом для подальших дій.

На початок 1944 року, як свідчать учасники національно-визвольного руху, до складу УПА входили близько 50 українських куренів та 15 куренів національних. П. Мірчук підрахував, що чисельність Армії на той час становила біля 100 тис. осіб, з них 80 тис. - українців та 20 тис. - представників інших народів⁵. Виходячи з результатів досліджень науковців, можна підрахувати мінімальну чисельність Армії в цей час. Ю. Киричук наводив середню кількість вояків повстанської сотні - 130 осіб. З розрахунку 3-сотенної структури куреня, вважаємо, що кількість сотень становила 195, відповідно особового складу до них входило 25 350 осіб. І. Бутковський наводить інші цифри відносно чисельності сотень: 168 осіб - легка сотня, 186 осіб - важка⁶. Виходячи з таких цифр, отримуємо максимальну чисельність 36 270 чол. Таким чином, з наявних джерел ми ніяк не можемо стверджувати, що заяви про 100-тисячну Армію є вірогідними, хіба що у майбутньому будуть отримані нові достовірні джерельні звістки. Відповідно, й кількість вояків іншонаціональних підрозділів максимально становила 8 370 осіб, як ми можемо підрахувати виходячи з наведених вище міркувань. На даний час ми не бачимо, чим керувались автори, що наводили більші цифри.

Проте внесок іншонаціональних підрозділів у бойові дії УПА був досить значним. Спогади повстанців доносять до нас звістки про участь цих відділів у боях. Так, П. Дужий згадував про перебування сотні командира «Ореста» в околицях с. Карова (Львівщина) після бою з частиною німецької піхоти⁷. Серед особового складу цієї сотні була чота азербайджанців, які дуже непогано виявили себе у бою. 29 квітня 1944 року відділ під командуванням «Яструба» знищив біля 240 військовослужбовців НКВС поблизу с. Залізниця Крем'янецького району. До відділу входили майже виключно представники інших народів.

Влітку-восени 1944 року підрозділи кримських татар, калмиків, чеченців, грузин, азербайджанців вирушили у рейди на схід України. Восени 1944 р. були здійснені рейди у Білорусь, де національні підрозділи повстанців отримали значну підтримку місцевого населення⁸. У боях з НКВС на північно-західних теренах України відзначились відділи азербайджанців та кримських татар⁹.

Історія національних підрозділів Української Повстанчої Армії завершилась набагато раніше, ніж була знищена сама УПА. З просуванням на захід Червоної Армії значна кількість неукраїнців повернулись до її лав і далі продовжували свій бойовий шлях з радянськими військами, що свідчить про переважне значення для цієї частини колишніх вояків УПА боротьби з німецькими загарбниками порівняно з ідеєю національно-визвольного руху. Проте деякі з представників інших народів і надалі залишились з повстанцями, хоча окремих національних підрозділів вони вже не складали. Дехто ж з упівців вирушив до себе на батьківщину, продовживши повстанську справу на рідних теренах. Особливо багато було таких серед литовців, а повстанський рух у Литві можна вважати подібним за розмахом до українського.

Маючи досить коротку історію, існування національних підрозділів у складі УПА та об'єднана боротьба зі спільними ворогами стали яскравими сторінками національно-визвольного руху українського народу за свою державність, які дали підстави для появи влучного визначення «інтернаціоналізм націоналістів». Подібні факти спростовують тези про обмеженість та національну замкненість ОУН та УПА, вкупі з ксенофобією та іншими аналогічними ярликами.

Під час мітингу, який противники визнання вояків УПА ветеранами війни влаштували біля приміщення Одеської обласної «Просвіти», один з його учасників висловив сентенцію про те, що треба було до матеріалів виставки додати знімки замордованих фашистськими прислужниками-упівцями мирних жителів. У такому випадку можна було б казати, що організатори виставки - чесні люди. Наразі ж, за словами керівника однієї з козацьких організацій Одеси, вся ця експозиція - брехня. Дійсно, історію треба показувати в усій її повноті, не ховаючи темних сторін. Але робити такі закиди можна лише у випадку, коли сам дотримуєшся того ж принципу. Подвійні стандарти до поняття «чесність» ніякого відношення не мають. А пригадати виставку радянських часів, де б показували звірства НКВС чи правду про Голодомор не можу, як не силкуюсь. Вийшли ж ми всі з однієї школи - СРСР, тому й методи у всіх поки що однакові. Кожен кулик...

P.S. В нещодавньому інтерв'ю одному з одеських телеканалів шанована людина, колишній губернатор Одещини, нині - народний депутат України від Блоку Литвина С. Гриневецький, висловлюючи думки стосовно виставки «УПА: історія нескорених», зробив пропозицію: створити виставку, присвячену героїчній обороні Одеси від німецько-румунських загарбників і повезти її до Західної України. При цьому Сергій Рафаїлович задав питання: «Як ви гадаєте, як нас там приймуть? », явно натякаючи не на хліб та сіль. Своїх львівських знайомих я попросив розмістити у місцевій пресі та Інтернеті таку пропозицію та прохання львів'ян висловити на неї свою реакцію. Сподіваюсь у недалекому майбутньому опублікувати відповідь «западенців». От тільки не впевнений, чи візьметься Сергій Рафаїлович за організацію цього проекту, якщо раптом виявиться, що вони таку виставку чекають? Чи питання НАРОДНОГО депутата Гриневецького було розраховане лише на тих, хто стояв у пікеті біля «Просвіти»?

ПРИМІТКИ:

1. Літопис УПА. - Нова серія. Т. 1. - С. 42.

2. Літопис УПА. - Т. 19. - С.128.

3. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 387.

4. Киричук Ю. Історія УПА. - С. 22.

5. Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942 - 1952. - С. 51.

6. Бутковський І. Організаційна структура УПА // УПА в світлі документів з боротьби за УССД 1942 - 1950 рр. - С. 12.

7. Дужий П. Про бій УПА з німецькими загарбниками в Карові (Спогад) // Визвольний шлях. - 1992. - Кн. 4. - С.459.

8. Мірчук П. Вказ. праця. - С. 132.

9. Літопис УПА. - Нова серія. Т. 1. - С. 115.

БУЗЕЙЧУК В.М. ОДЕСЬКА ГАЙДАМАЦЬКА ДИВІЗІЯ

27 Nov 08 13:08:15 GMT

В подіях 1917 року на Півдні України не останню роль відіграли гайдамацькі формування, що підпорядковувались Центральній Раді. Відділи гайдамаків брали участь в охороні громадського порядку, важливих державних та громадських установ, банків та інших об'єктів не лише в Одесі, а й інших містах Півдня - Миколаєві, Херсоні, Вознесенську, Тирасполі. Але навіть в Одесі мало згадують про існування та діяльність цієї військової частини.

Питання про створення української військової частини в Одесі порушувалось від самого початку революційних подій в Російській імперії, хоча здебільшого невдало. У травні - червні 1917 року навіть дійшло до конфлікту між українськими та загальноросійськими революційними організаціями з причини заборони Українською військовою радою відправки на фронт маршових рот до формування українських частин. Протоколи спільних засідань Ради робітничих, солдатських та офіцерських депутатів Одеського гарнізону та інших організацій міста Одеси засвідчили позиції сторін у даному питанні. Представники українських партій та громадських організацій (Української військової ради, Українського керівничого комітету, УПСР, УСДРП) наполягали на припиненні відправки солдатів української національності в райони бойових дій, поки в Одесі не створено національних збройних підрозділів. Цікаво, що у цьому прагненні українську громаду підтримали лише єврейські організації (включаючи і соціалістичні). Домінуючі на засіданнях російські та польські представники були категорично проти. Обурення викликала навіть спроба українського представника виголосити свою промову українською мовою. Проте українські організації все ж постановили приступити до формування національної збройної одиниці.

В липні 1917 року з прибуваючих в Одесу вояків-українців починають організовуватись відділи, що приймають назву "козацьких" або "гайдамацьких". Один з учасників подій М. Янчевський згадує, що на початку серпня з Борисоглібського, де на той час перебувала значна кількість вояків-українців, до Одеси був відкомандирований один зі старшин. Назад він привіз звістку про те, що в Одесі формується військова частина, до якої готові приймати бажаючих служити Україні. У середині серпня до Одеси вирушили більше 60 українських військових. М. Янчевський описує свої враження від побаченого: " Гайдамацький курінь розташовувався тоді на 5-й станції, на місці бувших таборів піхоти старої російської армії. Зразу воскресла в пам'яті так гарно описана Гоголем Запорозька Січ. Місце табору гайдамацького куреня сприяло і життю, і картинності. Навколо рідкий ліс. Видно, що війська давно тут не постоювали: окопчики для шатрів почасти зруйнувались, рясно заросли травою; стежки теж позаростали травою і кропивою, надаючи цим оригінальний колорит. Між деревами густо порозкидались кущі, під якими стомлені козаки полягали спати. Там на пеньку в холодочку сидить козак, над яким голяр з "оселедцем" схилився, виголюючи "оселедця" і тому. Обличчя козаків освітлені внутрішнім сяйвом твердості та гордості від свідомості того, що вони піонери великого діла - відбудови України".

Формування цього - першого за назвою і фактом своєї появи - гайдамацького куреня проводив сотник Василь Сахно-Устимович. Основу куреня складали вояки Південно-Західного та Румунського фронтів, що перебували в Одесі на лікуванні. До 20 вересня 1917 року формування загалом було завершено і до складу куреня входили 6 піших, 1 кулеметна, 1 кінна сотні та гарматна батарея (з двох гармат).

У вересні розпочалось формування другого гайдамацького куреня, командиром якого було призначено капітана Орлова. Курінь складався з 2 піших, 1 кулеметних, 1 кінних сотень та допоміжних підрозділів. Паралельно підполковник Продьмо організовував третій гайдамацький курінь у складі: 3 кінних та 1 кінно-кулеметна сотні.

Зі складу 1 куреня першого жовтня 1917 року до Херсона було вислано кулеметний відділ з 20 кулеметами під командуванням штабс-капітана Мацана для допомоги в організації місцевого гайдамацького підрозділу.

З кінця вересня всі три курені переміщені з 5-ї станції в казарми на 2-й станції Великого Фонтану (територія сучасного Одеського Інституту Сухопутних військ), де розпочалося регулярне військове навчання. Одночасно з цим підрозділи гайдамаків брали участь у патрулюваннях для підтримки громадського порядку. Зокрема, на початку жовтня два відділи гайдамаки їздили до Вознесенська, де несли службу по охороні військових складів, а в середині жовтня аналогічне завдання у Тирасполі виконували відділи 3-го куреня.

Великої праці до створення та подальшого функціонування гайдамацьких куренів в Одесі доклав Іван Митрофанович Луценко. Деякий час І. Луценко навіть був військовим комісаром Одеси. Активно працювали для вирішення військово-організаційних питань Є. Чикаленко, С. Шелухін, В. Осмоловський, В. Поплавко, та багато інших відомих і невідомих діячів національно-визвольного руху.

У листопаді 1917 року після формування Генерального Штабу української армії з Києва прийшов наказ про українізацію штабу Одеської військової округи та призначення її командувачем генерала Єлчанінова. Одночасно з цим розпочалось і формування штабу Одеської гайдамацької дивізії, оскільки існуючі курені до цього часу значно розширили свій склад. Першим командиром Одеської дивізії було призначено полковника Мазуренка (хоча часто можна зустріти версію про те, що командиром дивізії був І. Луценко, але документально це не підтверджено). Начальником штабу дивізії став корінний одесит, фронтовик, кавалер декількох орденів В. Змієнко. Сам штаб розмістився у приміщенні штабу Одеської військової округи (зараз - штаб Південного оперативного командування).

Після більшовицького перевороту в столиці Росії в Одесі активізувались підрозділи Червоної гвардії. Призначений Центральною Радою військовим комісаром Одеси В. Поплавко дав наказ підрозділам дивізії здійснювати цілодобове патрулювання: 1-му куреню - у центрі міста, 3-му куреню - у передмістях, 2-му куреню - охороняти штаб Одеського корпусу (як на той час стала називатись Одеська військова округа). Чисельність українських солдат та офіцерів у місті у цей період сягала 10 тисяч. Початок грудня був ознаменований сутичками більшовицьких червоногвардійців з гайдамаками Одеської дивізії, які в підсумку завершились не на користь більшовиків. У вуличних боях загинули і були поранені багато бійців та командирів Червоної гвардії, зокрема і керівник одеських червоногвардійців М. Канґун.

В подальшому ситуація в місті дещо стабілізувалась, і навіть деякий час гайдамаки та червоногвардійці несли службу по охороні об'єктів та патрулювання спільно, але продовжувалось це недовго. Вже в січні 1918 року почастішали виступи більшовиків проти українських органів влади, а до кінця січня на Півдні України було встановлено владу Рад. Військовослужбовці Одеської гайдамацької дивізії стійко боронили державні органи Української Народної Республіки в Одесі, але в результаті змушені були відступити перед переважаючими силами супротивника. Голова одеської Військової ради І.М. Луценко та начальник штабу дивізії В.Ю. Змієнко вивели з міста залишки особового складу дивізії в райони Роздільної та Балти, де в подальшому вони були задіяні у формуванні нових частин української армії, зокрема Херсонського та Одеського корпусів.

Одеська гайдамацька дивізія, незважаючи на короткий час свого існування, залишила значний слід в історії нашого міста, і зокрема його збройної національно-визвольної боротьби.

Бузейчук В.М. До 90-річчя від дня народження Галини Всеволодівни Змієнко-Сенишин

27 Nov 08 13:05:53 GMT

Відома публіцистка, журналістка, активна громадська діячка, поборник незалежності України, популяризатор української національної ідеї на теренах Канади, донька генерала української армії, любляча дружина та добра мати - все це грані внутрішнього світу та їх зовнішні прояви, зосереджені в постаті однієї людини. Тим часом на бáтьківщині - в Одесі - мало хто й згадує, що Галина Всеволодівна Змієнко - не лише дочка корінного одесита, а й сама одеситка, що зберегла в своєму серці пам'ять про рідне місто на все життя.

Народилась Галина Змієнко в Одесі у сім'ї підполковника армії УНР Всеволода Юхимовича Змієнка 12 грудня 1918 року. Невдовзі дружина В. Змієнка - Піама Дмитрівна, донька генерала Скляревського - померла, хоч і була ще досить молодою. Троє дітей (сини Всеволод та Олег, і донька Галина) залишилось сиротами. Більше того, їх батько на той час знаходився на фронті. Піклування про дітей сестри взяла на себе Марія Дмитрівна Скляревська, дружина відомого історика, генерала російської та української армій Олександра Рябініна. Як згадувала Галина Всеволодівна, мешкали вони тоді у Цегельному провулку, буд. № 4. Зі спогадів співробітників Олександра Олександровича Рябініна-Скляревського відомо, що жила родина бідно, у великих нестатках, адже крім трьох прийомних дітей була ще й рідна донька Наталія. Власниця будинку постійно намагалась виселити велику сім'ю, й з великими труднощами вдавалось її вмовити не вживати радикальних заходів.

У 1921 р. родичі знайшли можливість переправити малих Всеволода та Галину до Польщі, де в таборі інтернованих вояків армії УНР перебував тоді генерал Змієнко. Батько привіз дітей до табору в Щипйорно, але й там батьківської уваги не стало більше - Змієнко весь час займався військово-організаційною та громадською роботою, а за донькою наглядала Клавдія Олексіївна Безручко - дружина близького батькового друга та командира, генерала Марка Безручка. Галина згадувала свої дитячі прогулянки в таборі та його околицях, спілкування з Клавдією Безручко та Марком Даниловичем, яких мала вважала своїми рідними тіткою та дядьком.

Наскільки відомо, генерал Змієнко відправив Всеволода на навчання до Варшави. З початком Другої Світової доля кидала його по різних містах, і швидше за все, він загинув у Празі, причому вже у 1945 році. Галині так і не вдалося знайти докладних відомостей про долю брата. Нещодавно я знайшов інформацію про участь якогось Всеволода Змієнка у відомій Празькій капелі бандуристів десь у 1938-1939 рр. Цілком можливо, що цей Всеволод Змієнко є братом Галини Всеволодівни, і зараз провадиться робота по підтвердженню цієї версії.

Підрісши, Галина навчалась у Рідній школі ім. Маркіяна Шашкевича, а потім в Українській гімназії у Перемишлі, брала активну участь в діяльності «Пласту» (причому, щоб бути прийнятою до організації їй довелось навчатись лише на «відмінно», адже несумлінних учениць пластунки до себе не брали). Про роботу організацій «Пласту» у Польщі в міжвоєнний період Галина пізніше написала декілька нарисів, опублікованих в канадських виданнях.

Після гімназії дівчина вступила до Академії політичних наук у Варшаві. Протягом навчання займалась громадською роботою, дуже скоро зблизилась з українськими організаціями та стала членом ОУН. 1937 року познайомилась з молодим науковцем Євгеном Сенишиним, з яким разом працювали в організації. Спільна робота та зацікавлення переросли у дружбу, а пізніше - у щире кохання, і молоді люди одружились 1942 р. За час Другої Світової доля кидала подружжя в різні краї, в підсумку Сенишини опинились в Австрії, де 1947 року народився син Зенон. А вже в 1948 сім'я переїхала до Канади, спочатку до Вінніпега, згодом - до Монреаля. В Канаді родина Сенишиних стала досить відомою серед української громади. Євген був одним з керівників Комітету українців Канади, Галина - головою організації Прихильників Державного Центру УНР в Монреалі, відомою діячкою Союзу українок Канади. Така активна та плідна діяльність отримала визнання від канадських українців. 1992 року Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин як секретар Президії Української Національної Ради брала участь у передачі повноважень та клейнодів Державного Центру УНР в екзилі Президентові України.

Тричі приїздила Галина Всеволодівна на бáтьківщину - до Одеси. Дбайливо зібрану протягом життя книгозбірню у 2000 році передала до Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, а до Музею Збройних Сил України - картину відомого в Канаді художника Леоніда Перфецького «Переїзд 6-ї Січової Стрілецької дивізії через Станіславів», де зображені генерали Марко Безручко та Всеволод Змієнко на чолі свого з'єднання. Померла одеситка з Монреаля 15 липня 2003 р.

За час своєї громадської та публіцистичної діяльності Г. Змієнко-Сенишин співробітничала з часописами «Український Голос», «Новий Шлях», «Промінь», «Мета», опублікувала кілька книг та не один десяток статей, серед яких: «Літопис українців Квебеку», «Бібліографія голоду в Україні 1932-1933», «До свого кореня», «Духовна спадщина Симона Петлюри і Євгена Коновальця», «Українська жінка і 1000-ліття християнства», «Століття українського жіночого руху», та багато інших. Як бачимо, дочка гідно продовжила справу свого батька, працю заради здійснення віковічної мрії - незалежності Батьківщини.

Бузейчук В.М. Генерал Всеволод Змієнко заслуговує пам"яті

03 Nov 08 11:26:19 GMT

Опубліковано: // День. - 2008. - 7 листопада.

(з приводу статті О. Скрипника «Розвідка УНР - проти Голодомору» - «День», 31 жовтня 2008 р.)

Жовтень - місяць, коли народився та помер Всеволод Юхимович Змієнко, а цьогоріч минає 70 літ з дня смерті генерала армії УНР. Зазвичай у ювілейні роки до певних дат активізується публікація біографічних матеріалів про тих чи інших діячів нашої історії, і це дуже добре. В. Змієнкові, на жаль, пощастило менше, ніж іншим. В цю сумну річницю я знайшов лише одну статтю про нього - керівника прес-служби Служби зовнішньої розвідки О. Скрипника в газеті «День». Хочеться подякувати шановному авторові за вкрай потрібну актуалізацію пам'яті про нашого видатного земляка. Водночас, у статті допущено певні неточності, а в сполученні з витягами з розсекречених архівних документів вони можуть отримати путівку в життя, ставши черговим міфом, як це не раз бувало в історичній науці.

Зауваження викликає подана автором коротка біографія генерала В. Змієнка. На мою думку, слід було подати етапи служби Всеволода Юхимовича у тому порядку, як вони проминали в його житті. А саме: після служби в російській армії з листопада 1917 р. - начальник штабу Одеської гайдамацької дивізії, начальник штабу 3-го Херсонського корпусу, певний час - помічник військового коменданта Одеси, голова демобілізаційної комісії Таврії, Херсонщини та Катеринославщини, начальник штабу Південно-Східної групи військ, начальник штабу 1-ї дивізії Січових стрільців. Саме з 1-ю дивізією В. Змієнко потрапив до Польщі, де з інтернованих вояків разом з М. Безручком формував 6-ту Січову стрілецьку дивізію. Після оборони фортеці Замостя, вже в ранзі генерал-хорунжого, В. Змієнко покликаний до праці в Генеральному штабі армії УНР (а не як у О. Скрипника - працював у Генштабі, а потім потрапив до Польщі).

Далі автор згаданої статті вказує, що доньку генерала за кордон переправити не вдалось, лише пізніше до батька змогли дістатись сини Всеволод та Олег. Однак сама учасниця тих подій - Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин - у своїх спогадах стверджує, що під час радянсько-польських перемовин її (за документами Олександри Кулаги) та брата Всеволода вивезли до Польщі (бесіда з Галиною Всеволодівною опублікована в статті: Поліщук О. «Будьте працьовиті й горді» // Чорноморські новини. - Одеса, 1992. - 29 серпня.). Пізніше більш детально це подано в одній з її книг (дивіться: Змієнко-Сенишин Г.В. Пересаджені квіти України / Упоряд., авт. передм. М.С. Тимошик. - К.; Монреаль: Наша культура, 2001.). Причому очевидиця вказує, що було це не 1922 року, як вважає О. Скрипник, а 1921.

Після зустрічі у Польщі батько привіз Галинку до табору в Щипйорно, де сам перебував на той час, а доглядала за дівчинкою дружина бойового товариша В. Змієнка Марка Безручка - Клавдія Олексіївна (Змієнко-Сенишин Г.В. Вказ. праця. - С. 14.). Тут-таки наведені й дитячі спогади Галини про перебування в таборі, навчання в Перемишлі, Варшаві, а також багато інших цікавих подробиць з життя як Всеволода Змієнка, так і самої Галини Всеволодівни. А от що сталося з Олегом, який залишився в Україні - встановити не вдалось навіть СБУ, оскільки докладної відповіді від спецслужби Галина так і не отримала.

Дуже цікаво було б прочитати «листа від одного з вірних однополчан з рідної Одеси». Жаль, що автор не наводить хоча б витягу з нього та реквізитів місця зберігання цього документа. На публікацію документів, про розсекречення яких сповіщає у своїй статті шановний О. Скрипник, все ж таки будемо сподіватись.

Незважаючи на те, що стаття викликала певні зауваження, треба відзначити принаймі дві позитивні ознаки. Перше - те, що українські спецслужби (а не лише поодинокі дослідники) взялись за дослідження діяльності своїх попередників, а наявність у їх розпорядженні значної джерельної бази ґарантує успішність цих студій. Друге - документи галузевих архівів таки розсекречуються та вводяться до наукового обігу.

Висловлюючи щиру подяку панові Олександру Скрипнику, хочеться зробити ще й декілька пропозицій. Напевне, вже назріла необхідність провести наукову конференцію, де розглянути діяльність українських спецслужб всіх періодів нашої історії, висвітлити біографії та працю їх керівників (не лише В. Змієнка, а й М. Чоботаріва та багатьох інших офіцерів та генералів розвідки та контррозвідки). І вкрай потрібно якнайширше публікувати документи, обов'язково - в електронних мережах, аби надати доступ до джерел наукових досліджень усім зацікавленим історикам.

Бузейчук В.М. НАРУКАВНІ ЗНАКИ ЧАСТИН ЗВ'ЯЗКУ ПІВДЕННОГО ОПЕРАТИВНОГО КОМАНДУВАННЯ. ЧАСТИНА 1.

21 Oct 08 11:05:11 GMT

Створення українських Збройних Сил та їх розвиток викликали спроби розробки та впровадження спеціальної символіки для органів управління, видів Збройних Сил та родів військ, військових частин та установ. До військової символіки належать прапори видів ЗС та родів військ, штандарти вищих посадових осіб армії та флоту, нарукавні та інші знаки. Протягом 1990-х рр. така символіка розроблялась та вдосконалювалась, продовжується цей процес і зараз. Наявність на даний час вже значного масиву предметів військової символіки зумовлює появу спеціальних військово-історичних розвідок даного напрямку. За твердженням довідкової та теоретико-методологічної літератури, дослідження, об'єктом яких є військова символіка (у такому складі, який вказано в попередньому абзаці), відносяться до сфери емблематики1. Проте таке трактування завдань цієї спеціальної історичної дисципліни не може задовольняти науковців з огляду на сучасний стан емблематики у світі. Існує СІД, яка вивчає нагороди та історію нагородної справи - фалеристика. Вексилологія досліджує прапори та штандарти. Геральдика (з якої виділились названі дисципліни) має об'єктом вивчення різноманітні герби, у т. ч. військові. Окремі елементи символіки (знаки розрізнення, кокарди) вивчаються у межах уніформістики. Таким чином, на нашу думку, військова або військово-історична емблематика має об'єктом вивчення емблеми видів Збройних Сил та родів військ (як наочні - для використання у вигляді плакатів, тощо, так і призначені для носіння на форменному одязі) та нарукавні і подібні їм знаки, переважно нашивні. Останні у повсякденному житті мають декілька означень - шеврони, нашивки й т. д., однак в офіційних документах, зокрема Наказі Міністра оборони стосовно правил носіння військової форми одягу, іменуються нарукавними знаками2. Справа вивчення появи та розвитку нарукавних знаків є досить новою для України і цілком не оформленою, як галузь наукової дисципліни. Досить сказати, що єдиним видавничим проектом, який висвітлює проблеми української військово-історичної емблематики, є «Військово-історичний альманах» Центрального музею Збройних Сил України. На сторінках цього видання протягом 2000 - 2007 рр. були опубліковані декілька спроб досліджень з цієї дисципліни. Матеріали були присвячені символіці Прикордонних військ3, нарукавним знакам ВМС4 та ВПС5 України. Найповнішим наразі зібранням публікацій джерел з теми (зображень нарукавних знаків) є каталог «Військова символіка України. Нарукавні знаки (1992 - 1999)», виданий тим же таки ЦМ ЗСУ 1999 року6. А проте, навіть за вказаний період у каталозі опубліковано далеко не всі нарукавні знаки українських військових формувань, що свідчить про деяку поспішність підготовки видання до виходу друком. Продовження цієї, без сумніву потрібної, справи поки що немає. Треба зазначити, що дослідження історичного розвитку української військової символіки новітнього часу наразі є дещо передчасними, оскільки маємо поки що лише першу генерацію нарукавних знаків, які здебільшого розроблялись на пустому місці, без урахування попереднього досвіду (через його відсутність). Можливі певні компаративи з символікою армії УНР, УГА, військових формувань українських націоналістів, досвідом використання нарукавних знаків у Радянській Армії. Проте джерельна база таких досліджень досить незначна, що не дозволяє робити повномасштабні узагальнення. Наша публікація покликана виконувати ту ж функцію, що й перелічені вище праці - поповнювати джерельну базу української емблематики. Жоден з представлених нами нарукавних знаків не увійшов до згаданого каталогу, й таким чином, ці зразки залишаються невідомими навіть для дуже вузького кола фахівців. Військові частини, на приналежність до яких вказували публіковані символи, за часів свого існування були частинами зв'язку Південного оперативного командування (ПівдОК, колишній Одеський військовий округ) безпосереднього підпорядкування. Це означає, що дані військові частини були окремими (не входили до організаційно-штатної структури з'єднання чи об'єднання), а командири цих частин підлягали напряму начальникові управління зв'язку Південного ОК. Доля цих частин - 1615-го окремого навчального батальйону зв'язку, 2-го окремого полку зв'язку (лінійного) та 806-го окремого Уманського гвардійського орденів Червоного Прапора та Богдана Хмельницького лінійно-вузлового полку зв'язку - є доволі типовою для сучасної української реальності. Протягом першої половини 2000-х років ці частини були розформовані «у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України» і на даний час не існують.

Нарукавний знак
2 окремого полку зв"язку для парадно-вихідної форми одягу

Зразок 1 - нарукавний знак 2 опз. Частина була створена до 1 жовтня 1998 р. на базі розформованої 122-ї окремої бригади зв'язку. До цього ж часу відноситься й поява нарукавного знаку. Він являє собою фігурний щит з полем синього кольору, обрамлений червоним кантом. У центральному полі щита зображений Малий державний герб України на фоні стилізованого символу військ зв'язку України - перехрещених стріл та поштових ріжків, над яким на червоній стрічці розміщено скорочену назву частини. У верхній частині знаку - напис «Війська зв'язку України» двома рядками на стрічках синього та жовтого кольору. Маємо зауважити, що тут допущено помилку, адже 2 опз організаційно входив до складу Південного ОК Сухопутних військ України, а не військ зв'язку. Поки що нам не вдалося встановити особу розробника цього нарукавного знаку, тому не можемо визначити, з яких причин сталася така недоречність. Зразок 1 був розроблений для повсякденної та парадно-вихідної форми одягу, нашивався на рукав на відстані 12 см від плечового шва.

Нарукавний знак 2 окремого полку зв"язку для польової форми одягу

Для польової та повсякденної камуфльованої форми одягу існував варіант нарукавного знаку, виконаний на основі з камуфльованої тканини. Кольори елементів нарукавного знаку у такому варіанті змінювались на оливковий та коричневий (можна порівняти зі зразком 2), гаптовані синтетичними нитками. Нарукавний знак, представлений у вигляді зразка 2,

Нарукавний знак 806 окремого полку зв"язку для польової форми одягу

належить 806-му окремому Уманському гвардійському орденів Червоного Прапора та Богдана Хмельницького лінійно-вузловому полку зв'язку. 806 опз сформований протягом 2004 - 2005 рр. на базі 120-ї окремої Уманської гвардійської орденів Червоного Прапора та Богдана Хмельницького бригади зв'язку, спадкоємиці однієї з уславлених на полях Великої Вітчизняної війни частин. На початку 2006 р. до складу 806 опз увійшли залишки 2 опз, у результаті чого полк з вузлового став лінійно-вузловим. Новоутворений таким чином військовий організм успадкував від 120 брз почесні звання, найменування та нагороди, що, правда, нічим не зарадило частині, оскільки вже до кінця 2006 р. вона теж була розформована. Нарукавний знак 806 опз містить зображення антени станції космічного зв'язку, символи військ зв'язку (перехрещені стріли та емблему на окремому фігурному щиті) та напис двома рядками «полк зв'язку Уманський», на окремому щитку - цифри «806». Представлений варіант розроблений для камуфльованої форми одягу. Повсякденний варіант мав аналогічне зображення на червоному полі щита, обрамленого синьою смужкою. Знак 806 опз є точною копією знаку 120 брз, за винятком напису з назвою частини. Нарукавний знак 120 брз існував лише у кольоровому варіанті (для повсякденної та парадно-вихідної форми одягу).

Нарукавний знак 1615 окремого начального батальйону зв"язку для парадно-вихідної форми одягу

Зразок 3 - нарукавний знак 1615 окремого навчального батальйону зв'язку. Місце дислокації частини від часу створення до розформування - селище Жовтень Біляївського району Одеської області. На червоному полі щита з заокругленими кутами - зображення фігурної стрічки жовтого кольору з написом «навчальний батальйон зв'язку», нижче - Малий державний герб України, під ним - розгорнута книга зі скороченою назвою частини. Під зображенням книги розміщена стрічка у кольорах Державного прапора України, видозміна емблеми військ зв'язку, нижче напис «ПівдОК». Обабіч книги розташовані напрямлені вгору блискавки. Як бачимо, характерною деталлю цього нарукавного знаку (а також вона міститься на нарукавних знаках багатьох навчальних закладів та підрозділів ЗС України7) є розгорнута книга, як символ учбового призначення частини. Порівняння зовнішнього вигляду наведених зразків дозволяє зробити висновок, що розробкою цих нарукавних знаків займались різні люди, оскільки жодної спільної риси знаки не мають. На нашу думку, символи 2 опз, 806 опз та 1615 онбз не відповідають своєму завданню - стилізовано викладати інформацію про історію, бойове призначення, організаційну підпорядкованість частини. Більше того, наведені зразки свідчать про повну відсутність узгодженого керівництва процесом створення символіки військових частин принаймі в межах управління зв'язку ПівдОК. Адже за логікою, однорідні елементи одного органу військового управління мали б бути створені за певною мірою єдиним, встановленим вищим штабом, зразком, чого ми не бачимо. Оприлюднені у цьому матеріалі нарукавні знаки представляють лише першу частину запланованого циклу публікацій символіки частин зв'язку Південного ОК. Підготовка подальших розробок у цій галузі триває. У перспективі ми бачимо своїм завданням продовжити публікацію важливих джерел військово-історичної емблематики - нарукавних знаків військових частин, що має допомогти у створенні широкої джерельної бази подібних досліджень і закласти підвалини для переходу до заснованих на аналізі та синтезі наукових праць.

Примітки:
1. Енциклопедія історії України. - Вид. 2-е. - Т. 3. - К., 2005. - С. 31; Похлебкин В.В. Международная символика и эмблематика. - М., 1989. - С. 7; Специальные исторические дисциплины. - К., 1992. - С. 67.
2. Наказ Міністра оборони України № 150 «Про введення в дію Правил носіння військової форми одягу військовослужбовцями Збройних Сил України» від 12 червня 1995 р.; Правила носіння військової форми одягу військовослужбовцями Збройних Сил України. - К., 1995. - 144 с.; Указ Президента України № 594/2001 «Про символіку Державної Прикордонної служби України» від 7 серпня 2001 р.
3. Символіка Прикордонних військ України // Військово-історичний альманах (далі - ВІА). Ч. 4. - К., 2002.
4. В.К. Військово-морська символіка України в нарукавних знаках // ВІА. Ч. 6. - К., 2003.
5. Царенко М. Символіка Військово-повітряних Сил України // ВІА. Ч. 1. - К.,2000.
6. Військова символіка України. Нарукавні знаки (1992-1999). - К.,1999.
7. Царенко М. Вказ. праця. - С. 125.

Бузейчук В.М. НОВЕ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНЕ ВИДАННЯ В ОДЕСІ

19 Oct 08 14:10:45 GMT

В Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова стараннями колективу кафедри нової та новітньої історії та гуртка дослідників військової історії (Науковий Одеський Військово-Історичний Клуб - НОВИК) історичного факультету побачив світ однойменний збірник наукових праць з військової історії «НОВИК». За версією членів Клубу, сам термін «НОВИК», крім певного пов'язання з подіями та учасниками минулих баталій (легендарні бойові судна російського військово-морського флоту часів російсько-японської та Першої Світової воєн), являє собою також і абревіатуру назви гуртка. За задумом редакційної колегії, видання повинно об'єднати навколо себе небайдужих до військової історії людей не лише з Одеси чи Півдня України, а по можливості й з інших регіонів країни.

Необхідність видання періодики з військово-історичною направленістю для нашої країни є актуальною проблемою. Скільки видань може пригадати зацікавлений читач? «Військово-історичний альманах» (Центрального музею Збройних Сил України), журнал «Воєнна історія» (Українського інституту воєнної історії), певним чином - збірник Центру досліджень визвольного руху «Український визвольний рух». І все. Кожне з цих видань має обмежений наклад і, відповідно - обмежену аудиторію. Крім того, «Військово-історичний альманах» більше спрямований на спеціальні дисципліни - емблематику, уніформістику, фортифікаційне мистецтво; «Український визвольний рух» присвячено головним чином історії УПА; всі названі вище проекти працюють у галузі військової історії України. Таким чином, військово-історична ніша в загалі наукових видань практично незаповнена.

Нове одеське видання покликане організувати дослідників військової історії (для початку - в Одесі), дати їм можливість публікувати результати своїх досліджень, і звичайно - поширювати зацікавленість істориків у цьому напрямі роботи.

Хронологія статей, опублікованих у першому випуску, охоплює період від І ст. до н. е. по 1980-ті роки, з певним превалюванням у тематиці проблем ХХ ст. (що, в принципі, є загальною ознакою сучасної історіографічної ситуації). Публікації у збірнику розміщені за хронологічним принципом, тому відкриває зміст стаття студентки ОНУ ім. І.І. Мечникова О. Шевченко «Військова тактика та озброєння сарматів». Використовуючи численні свідчення стародавніх авторів та праці сучасних істориків (включно з археологічними дослідженнями), автор спробувала розкрити принципи ведення бойових дій сарматами у І ст. до н. е. - ІV ст. н. е.

Періоду раннього середньовіччя присвячено наступні дві статті - «Аскольдові походи на Візантію як першопричина хрещення Русі» (студент ОНУ ім. І.І. Мечникова А. Давидченко) та «Північноєвропейські найманці у Візантії» (асистент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків ОНУ ім. І.І. Мечникова О. Луговий) - які певним чином взаємопов'язані між собою, принаймі, присутністю в обох роботах візантійських мотивів.

Студент Одеського університету О. Канський свою статтю присвятив вивченню одного з аспектів Визвольної війни середини ХVІІ ст. (назва роботи - «Бойова формація козаків за часів Хмельниччини»). Автор показав козацтво, як ядро всенародної армії Б. Хмельницького, дослідивши при цьому також певні елементи тактики козаків.

О. Штепко (студентка ОНУ ім. І.І. Мечникова) у статті «Битва біля острова Фідонісі (Зміїний) 3 липня 1788 року: стратегічний аспект» розглянула передумови перемоги російської ескадри над турецьким флотом у вказаній битві, прийшовши до висновку, що основною причиною були новаторські тактичні рішення Ф. Ушакова. Притягнутим здається словосполучення «стратегічний аспект» у назві статті, оскільки саме стратегічних підсумків битви оцінено й не було.

Студент відразу двох вузів (Одеського Політеху та ОНУ) М. Гержановський назвав свою роботу «Радіовійна на морі - перші залпи», розглянувши процес розвитку військового радіозв'язку під час російсько-японської та Першої Світової воєн. До цього ж періоду відноситься дослідження студента ОНУ Д. Пєткова «Участь болгарської авіації в Балканській війні 1912-1913 рр.». Як на нашу думку, автор невиправдано випустив з поля зору одну з найзмістовніших праць за темою - енциклопедично відому монографію О. Рябініна-Скляревського «Балканські війни».

Представництво Західної України у збірнику започаткували історики Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Студентка цього вузу С. Яцечко виступила зі статтею «Кременеччина в період першої світової війни». Співавторами праці «Визволення Житомирщини у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. (на основі біографії танкіста Олексія Семеновича Корольова)» виступили старший викладач кафедри археології та джерелознавства Волинського університету Т. Яцечко та студентка цього ж вузу О. Шумивода.

В. Залевський, студент ОНУ, вирішив розширити відомості про генералітет німецької армії, дослідивши «Бойовий путь генерала танкових військ вермахту Германа Балка».

Один з аспектів існування іншонаціональних підрозділів в армії Німеччини періоду Другої Світової розглянув студент Б. Івченко, який представив на суд читачів роботу «Козачий підрозділ у складі німецьких Збройних Сил під командуванням І. Кононова: створення, еволюція, бойове застосування (1941-1945 рр.)» - про кубансько-донське з'єднання вермахту.

Оцінці внеску англо-американських військ у перемогу над Німеччиною присвячено статтю Г. Дергачової «Другий фронт: міфи та реалії»; приблизно ту ж мету має стаття автора цієї публікації «Повітряно-десантні операції армії США у Західній Європі під час Другої Світової війни». Студент В. Шляпкін дослідив «Дії камікадзе в роки Другої Світової війни», аспірант С. Ковальський представив працю «Теоретичні аспекти миротворчості Організації Об'єднаних Націй».

Через призму особистих спогадів оцінив відносини СРСР та КНР у післявоєнні роки старший викладач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків ОНУ П. Тоцький у публікації під назвою «Радянсько-китайські відносини кінця 1960-х - початку 1970-х років очима рядового». Кандидат історичних наук А. Поспєлов (відповідальний редактор видання) свою статтю присвятив аспектному розглядові подій англо-аргентинського конфлікту. У праці «Дії британських та аргентинських підводних човнів у війні за Фолклендські острови 1982 р.» автор детально дослідив перебіг підводної фази військового конфлікту.

Загалом збірник вийшов досить цікавим та змістовним. На жаль, фінансові умови не дозволили виконати друк на бажаному технічному рівні і достатнім тиражем. Будемо сподіватися, що в подальшому (редакційна колегія планує видавати збірник двічі на рік) якість поліграфії буде підвищено, зросте також і наклад. Вже сам факт появи нового видання військово-історичного спрямування є позитивним знаком. Тож побажаємо НОВИКу подальших успіхів, підвищення фахового та технічного рівня, розширення кола авторів та наукової проблематики. Як морському кораблеві - семи футів під кілем!

БУЗЕЙЧУК В.М. ГОЛОДОМОР ТА ГЕНОЦИД ВІРМЕН - IСТОРИЧНI ТА ПОЛІТИЧНІ ПАРАЛЕЛІ

14 Oct 08 14:11:02 GMT

Цьогоріч український народ вшановує пам'ять жертв Голодомору, від якого минає 75 років. Деякі заходи проводяться на державному та міжнародному рівні, деякі - на місцевому, на рівні громад. Проте очевидно, що цих заходів недостатньо, оскільки радикальних змін у суспільній свідомості до цього часу не сталося. Певним показником може слугувати минулорічна акція «Запали свічку». Проїхавши у день проведення акції майже половину Одеси, я нарахував аж 18 (!) запалених свічок у вікнах квартир. І це попри те, що Одеса та область входять до числа тих місцевостей, що найбільше постраждали від голоду. Чимало документів свідчать про штучний та спланований характер Голодомору, але вони слабко переконують російські владні кола та громадськість. Росія не бажає визнавати факт геноциду населення України у 1932-1933 рр. Втім, не лише для Росії є характерною подібна політика стосовно історії. Одним з аналогів може виступати Туреччина з її відношенням до проблеми визнання геноциду вірмен у Османській імперії.

ХІХ та початок ХХ ст. - дуже сумний період в iсторiї вірменського народу. Однією ж з найчорніших дат для вірмен є 24 квітня 1915 року. Саме в цей день у Стамбулі розпочались масовi арешти вiрменської iнтелiгенцiї. Фактично в кiнцi квiтня 1915 року турецька полiцiя заарештувала бiльше 800 релiгiйних, полiтичних, культурних дiячiв - представників вiрменської громади, бiльшiсть з яких в подальшому були знищенi. Саме зі стамбульських подій почалось повномасштабне винищення вiрменської еліти по всій iмперiї.

Турецькі пiдданi вiрменської нацiональностi ніколи не мали особливих привілеїв. Те, що багато вірмен були успішними комерсантами, а тому досить заможними людьми, часто ставало причиною грабунків та розбійних дій по відношенню до них. Зазвичай страждали i не надто заможні вірмени. Як зазначає один із знаних дослiдникiв геноциду Ю. Барсегов, в Османській iмперiї антивірменські настрої поширились ще з часів російсько-турецької війни 1877-1878 років, i з того часу не згасали. Перша Світова війна дала поштовх намаганням турецької влади остаточно вирішити вірменське питання, фізично знищивши значну частину вірменського населення Туреччини. 1914-1916 роки стали апофеозом антивірменських операцій. Впродовж війни вірмени Туреччини постійно перебували під загрозою винищення. Практично єдиним шляхом порятунку була втеча з рідних місць (а терени проживання вірмен у Туреччині були їх давньою етнічною територією), покинувши своє майно, будинки, землю. У цій ситуації значна кількість чоловіків розпочала партизанські дії проти турецьких та курдських загонів. Тогочасний міністр іноземних справ Російської імперії Сазонов у своєму листуванні з російськими дипломатами відзначав, що «... наявні у нас документи та свідчення доводять, що дії вірмен викликані турецьким розбоєм, а не навпаки». Вірменська молодь Російської імперії починає формувати загони добровольців для участі в бойових діях проти Туреччини. Досить широко такий рух розгорнувся і в Одесі (ці процеси на підставі архівних документів та публікацій у періодиці докладно дослідив у одній зі своїх статей одеський історик Д. Давтян). Пізніше ці добровільні формування стали основою збройних сил Вірменської Республіки, що постала 1918 року на руїнах Російської iмперiї. Уряд Вірменії заходився організовувати захист своїх громадян від турецької загрози. Керівництво Республіки, зокрема, звернулось до уряду УНР з проханням дозволити воякам вірменської національності відбути на Батьківщину для подальшої військової служби, на що було дано позитивну відповідь. Проте незабаром Вірменська Республіка («буржуазно-контрреволюційна») опинилась під владою бiльшовикiв, чиї керівники підписали з Туреччиною договір, за яким останній повернули не лише землі, що входили раніше до Османської iмперiї, а й області Карсу i Андагару. Поновлення вірмен в громадянських правах, повернення майна та надання їм територіальної автономії було міжнародними зобов'язаннями Туреччини за багатьма договорами, проте жодне з них виконано не було.

Сьогодні проблема визнання чи невизнання Туреччиною геноциду вірмен в Османській iмперiї та Турецькій республiцi є одним з каменів спотикання на шляху Анкари до Європейського Союзу. Намагаючись здобути членство у Євросоюзі ні офiцiйна влада, ні громадськість Туреччини не поспішає демонструвати цивiлiзованого європейського підходу до цього питання. Одним з підтверджень цього є нещодавнє вбивство турецького письменника та публіциста вірменського походження Ґранта Дiнка, що послідовно виступав за визнання Туреччиною геноциду. Для заперечення факту геноциду вірмен використовуються рiзнi прийоми. Так, цілком заперечують кiлькiсть жертв серед вірменського населення. Ю. Барсегов та К. Вртанесян наводять цифру в 1,5 млн. осіб. З турецького боку лунають iншi дані - від 10-15 до 100-150 тисяч жертв (кидається у вічі цікава деталь - цифри ті ж самі, лише з різницею на один або два порядки). Напевне, з точки зору турецьких правників, така кiлькiсть жертв не досягає до масштабів геноциду. Крім того, вважається, що всі ці жертви були повстанцями, що своїми партизанськими діями намагались вiдiрвати Турецьку Вiрменiю від Туреччини i приєднати її до Російської iмперiї (або до Вірменської республіки), тобто держава захищала свою територіальну цiлiснiсть, а це вже зовсім інший ракурс справи з погляду міжнародного права.

Існує й інший аспект. Під час масових антивірменських акцій було знищено значну кiлькiсть греків, ассирiйцiв, болгар. Спираючись на ці дані, турецькі дослідники доводять, що акції не були направлені проти вірмен, як національної громади, оскільки загинули представники й інших народів. Однак, згадаймо: у багатьох державах заперечення Голокосту єврейського народу є злочином. Але, якщо вказати кiлькiсть українців та росіян, які разом з євреями лежать у Бабиному Яру та інших місцях масових убивств - можна таким чином довести, що Варшавське або Краківське ґетто, як i десятки інших, будувались не для євреїв. Аналогічно заперечується i Голодомор українців 1932-33 років, адже від голоду загинули також молдавани, болгари, росіяни, що проживали в УРСР. Таким чином, навіть формулювання - Голодомор українського народу чи народу України - намагаються піднести до чогось важливого. Але якраз формулювання принципового значення на має. Якщо молдавани чи болгари не піднімають цього питання, значить для них воно не є важливим. Для українців, у яких бiльшiсть сімей потерпіла від Голодомору, це дуже болючий спогад, i надовго таким залишиться. Цілком зрозуміло, що росіяни, які живуть в Україні, заперечують Голодомор. Переважна бiльшiсть російського населення промислових регіонів України приїхала сюди після Другої Світової війни i про події 1930-х років нічого не знають. Розповіді очевидців про загороджувальні загони НКВС на кордонах УРСР є для них повною нісенітницею. Але це не означає, що такого не відбувалось.

Тим часом, позиція офіційної Росії однозначна - Голодомору українців не було. Була важка ситуація в країні, весь Радянський Союз потерпав від нестачі продовольства. Поважні історичні журнали (видання Російської Академії наук та інших наукових установ), як то «Отечественная история» (колишня «История СССР»), або «Вопросы истории», кинулись публікувати дослідження шанованих істориків про голод у різних куточках Радянського Союзу протягом 1932-33 років. От тільки ті сотні чи тисячі жертв голоду в Карелії чи Мордовії ніяк не порівняти з мільйонами померлих голодною смертю в Україні. Причому, я жодним чином не хочу образити пам'ять загиблих в інших місцевостях. Їх смерть - частина того ж злочину, який коївся у нас на Батьківщині. Просто масштаби трагедії, погодьтесь, неспівставні.

Росія побоюється, що визнання Голодомору обернеться для неї, як правонаступниці СРСР, певними санкціями. Проте українці не хочуть за життя своїх родичів вимагати грошей або газу. Українців хвилює моральний аспект проблеми, сам факт визнання того, що такі події мали місце. Аналогічно i вірмени не торгують життями та пам'яттю своїх співвітчизників. Для нормальних взаємовідносин у межах міжнародного співтовариства потрібен етичний акт визнання та вибачення. У світовій практиці існують приклади цивiлiзованого вирішення подібних проблем. Зокрема, вибачення Німеччини перед євреями та іншими народами, що постраждали від фашизму, або зустрічні кроки України та Польщі. Парламенти та громадськість багатьох кран визнали факти як геноциду вірмен, так i Голодомору українців (лише з останніх прикладів - визнання французьким парламентом геноциду вірмен та декларація ЮНЕСКО щодо Голодомору). Лише держави, безпосередньо причетні до цих трагедій, послідовно їх заперечують. Для Туреччини це вже викликало проблеми. Зважаючи на загострення відносин між Російською Федерацією та США, можна передбачити, що i небажання визнати Голодомор невдовзі стане проблемою для Росії. Причому, треба відзначити, що відмова Туреччини визнати геноцид вірмен насправді є досить формальною причиною затримки її вступу до об'єднаної Європи. Існують й інші проблеми на цьому шляху, такі, як конфлікт з Грецією через Кіпр, курдське питання, амбіції Туреччини щодо приєднання Азербайджану, тощо. Найважливіше - це те, що Туреччина може стати мусульманським варіантом троянського коня у Європі, одним з кроків у напрямку ісламської Реконкісти «невірного» Заходу. В ісламському світі добре пам'ятають часи панування мусульман у Південній та Південно-Західній Європі, й не проти їх повернути. ЄС такий розвиток подій не влаштовує, тому Туреччина може так і залишитись вічним «кандидатом на вступ». А питання геноциду вірмен у цій ситуації є одним зі шляхетних та зручних приводів для відмови.

Український Голодомор може стати подібною зачіпкою для США у взаємовідносинах із Росією. Треба розуміти, що наша трагедія для керівництва Сполучених Штатів (саме для керівництва, оскільки значна частина громадян США, завдяки активній роботі української діаспори, щиро співчувають українцям у цьому питанні) буде зручним приводом застосування більш жорстких заходів до Російської Федерації, і не більше.

Загальна ситуація ускладнюється ще й тим, що як у Вiрменiї, так i в Україні, громадська думка стосовно цих трагічних сторінок нашої iсторiї не одностайна, так би мовити, не викристалізувана. Багато вірмен з радянських часів не звикли вголос проголошувати своє відношення до національної драми. Про нашу вітчизняну ситуацію взагалі казати нічого. Самі громадяни України поділені на тих, хто вимагає визнання Голодомору, i на тих, хто вважає його черговим антиросійським випадом. Тому, напевне, народи України та Вiрменiї повинні підтримати один одного в законних прагненнях домогтися визнання своїх трагедій актами геноциду. Така позиція могла б стати ще одним кроком на шляху до встановлення більш дружніх та тісних взаємин наших народів.

document.write('')Payclub Money Systemdocument.write('')

ПОСПЄЛОВ А.С., ЧЕБАН А.Д. ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ НА ЗАХІД І ВЗАЄМОВІДНОСИНИ З РОСІЄЮ (КОНСПЕКТИВНО-КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПОДІЙ 1992 – 2005 РР.)

14 Oct 08 08:19:51 GMT

Мало не з першого дня існування Україна, як де-юре незалежна республіка, практично завжди вважалася на Заході частиною Росії. Тому, і про налагоджені стосунки Європи з Україною мало хто впевнено скаже в будь-який історичний час. Особливо за радянської влади через жорстку диктатуру всі зовнішні зв'язки здійснювалися лише через Москву. Але в УРСР існувала добре налагоджена інституція, зокрема, Міністерство закордонних справ УРСР (1944 р.), що своєю роботою зробило значний внесок в тому числі і в створення ООН. Втім, не дивлячись на це, самостійні зовнішні стосунки УРСР з іншими країнами обмежувалися насамперед культурною співпрацею. Навіть в час, коли в Європі відбувалися інтеграційні процеси, що почалися в 1950-х роках згідно плану Р. Шумана й Ш. Моне, економічний та політичний вихід України на Захід був вкрай обмежений.

Однак Україна давала про себе знати навіть під владою СРСР. В 1970 р. перший секретар ЦК Компартії України П.Шелест написав книгу «Україна Наша Радянська», після якої у Західній Європі настав шок. За матеріалами роботи виходило, що УРСР найсильніша в економічному плані країна в Європі, яка за деяким галузями промисловості (ракетно-космічна (НПО ,,Південне" у Дніпропетровську), транспортне авіабудування (ОКБ ім. Антонова у Києві та авіаційні заводи в Києві й Харкові), холодильна промисловість (НПО «Холодмаш» в Одесі та інші) лишила далеко позаду все те, що мали країни Західної Європи. Так Україна де-факто стала самостійним суб'єктом взаємовідносин, як в контексті з СРСР (будівництво трубопроводу Уренгой-Помари-Ужгород), так i поза контексту з СРСР (контакти французької фірми «Турбомека» з Запорозьким двигунобудівним НПО ім. Івченка та київським ОКБ ім. Антонова). Цікаво, що активність Заходу проявилася лише в часи перебудови, хоча прагнення до цього ми можемо прослідкувати i раніше.

24 серпня 1991 р., була проголошена незалежність України, що було підтверджено 1 грудня 1991 р на референдумі, який 2 грудня Парламентська Асамблея Ради Європи назвала дуже демократичним i запропонувала співпрацю Україні [1].

Звідси бачимо, що Західна Європа, зокрема, Європейський Союз, з самого початку був зацікавлений в співпраці з незалежною Україною. Вона мала бути здебільшого економічною, щоб допомогти Європі протистояти США. Керівники ЄС вважали, що Україна сприятиме їм у свого роду ,,економічній та політичній холодній війні" з Вашингтоном, але навіть ця допомога, за всіма розрахунками, Європі обходилась би дуже дорого. Все це призводило до того, що в виграші при співпраці з ЄС залишалася б виключно Україна в будь-яких ситуаціях. Її в ЄС не бажали приймати, але запропонували широку співпрацю, щоб Україна не потрапила в НАТО i не підпала під вплив США [2].

Крім того, не останню роль зіграв ядерний статус незалежної України. Вона не очікувано для себе стала третьою ядерною державою в світі, а основна маса тепер вже її ядерної зброї була направлена саме на Західну Європу. Проте уряд України погодився на її ліквідацію за американською програмою Нана - Лугара (1992 р.). Так ініціатива потрапила в руки США, керівництво яких діяло згідно концепції ,,Великої шахівниці" З. Бжезинського. М.С. Покась з цього приводу писав, що Захід в період з 1991 по 1996 рр. сприймав Україну, як собі рівну на всіх рівнях: економічному, політичному... Але з вивезенням останньої ядерної боєголовки (1996 р.) Захід зменшив свою активність по відношенню до України [З].

Демуклеїзація України - це перемога США і програш ЄС. Але ЄС продовжував співпрацювати саме з Україною. По економічному та науково-технічному потенціалу вона була вище за інші радянські республіки, окрім Росії. Лідери ЄС саме з Україною намагалися подолати науково-технічні та економічні вади свого фактично конфедеративного об'єднання, що б не відставати не тільки від США, а й від Росії. В Києві плани й дії європейських політиків зустрічали повне розуміння. Тому, 14 червня 1994 р. Україна, першою з країн СНД підписала з ЄС Угоду про партнерство i співпрацю. Ініціативу проявляв Європарламент. Тобто, економічно у відносинах з Україною ЄС більш зацікавлений, ніж політично. З Російською Федерацією аналогічний документ підписали через 10 днів - 24 червня 1994 р.

Не останнє слово сказали українські політики. Спочатку Україна, за Л.М. Кравчука, орієнтувалася на Захід, потім, за Л.Д. Кучми, на Росію. В цьому були і плюси, і мінуси. Україні було не вигідно попадати в залежність від США в сфері обігу товарів народного вжитку, тому що в Америці виробнича сфера, як i в колишньому СРСР будь занадто мілітаризованою, а якість товарів народного вжитку не відповідала сучасним вимогам. В цей час Україна харчувалася продуктами з Польщі, одягалася в Туреччині, тоді як в США, наприклад, весь ринок автомобілів з 1989 р. заходили японські фірми, а ринок електричних кип'ятильників, майже монополізувала продукція українського КПО ім. Артема [4].

Якщо врахувати мілітаризованість економіки США і геополітичні реалії, то діяла політика захисту свого військового потенціалу. Українські товари високоякісної мілітарної сфери скупалися за безцінь (авіаносець «Ульяновск»,
побудований на 20%, в 1992 р. купила за ціною металобрухту американська фірма). Але пізніше українці продавали зброю за ринковими цінами [5]. Американців це не влаштовувало. Виходило, що США вигідні лише в політиці, як лідер [6]. Однак i з ЄС стосунки лише пожвавлювалися рік від року. Країни ЄС могли дати дешевий товар, а Україна дешеву робочу силу (приток іноземців оживляв націоналізм). В додачу ЄС цікавили авіаційно-ракетні сфери, зокрема, ОКБ ім. Антонова [7].

Співпраці ж з Росією через тісні історичні i ментальні зв'язки уникнути важко. Україна не могла обійтися без російських енергоносіїв, а Росія без виходу в Чорне море, через яке експортувала газ і нафту до Європи. На базі цього 31 травня 1997 р. Чорноморський флот розділили 3 до 7 на користь Росії, яка за бази в Севастополі щорічно сплачує 99 млн. доларів в бюджет України. Тоді ж підписали «Угоду про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією», де встановили основи майбутніх взаємовідносин [8].

В 1996-1999 рр. в Україні криза. Хто допоможе - ЄС чи Росія? Інтеграція в ЄС стикалася з проблемами наводнення Європи дешевою українською продукцією та зустріччю кількох різних культур. Але в цілому виглядало привабливо для ,,бідної" України. Інтеграція з Росією в культурному плані була безпроблемною. Економіки, які i без того взаємодіють, злилися б в одну. Це покращило б умови життя населення.

Обидві позиції були вигідними i Україна в кінці ХХ - на початку ХХI ст. зорієнтувала свою зовнішню політику за двома векторами - Схід - Захід, Росія - ЄС. Позитивні результати цієї політики можна побачити за статистичними матеріалами. Бачимо, що торгівля України з СНД поступається торгівлі з ЄС за 2000-2005 рр. на 70% [9]. В зв'язку з цим інтерес до України з боку ЄС виріс, а в 2003-2005 рр. посилилися дебати з приводу вступу в загальноєвропейські структури. В процесі дебатів звернули увагу на юридичну сторону справи. Вищезгаданий «Договір про партнерство та співпрацю України з ЄС» вступив в дію лише 15 березня 1998 р. Інституція України мала стати схожою на інституцію ЄС. Але українська влада порушувала пункти угоди і йшла далі.

9 червня 1998 р. офіційно заявляється бажання стати асоційованим членом ЄС. В грудні 1998 р. Європарламент приймає рушення про розробку Спільної стратегії ЄС відносно України. 16 серпня 1999 р. Кабмін України в Постанові № 1496 затвердив Концепцію адаптації законодавства України до юридичної бази ЄС. 6 грудня 1999 р. відбувалася зустріч Президента України Л.Д. Кучми з Президентом Європейської комісії Р. Проді. Перший офіційно заявив про намір України в 2007 р. заключити з ЄС угоду про асоційоване членство і в районі 2011 р. стати членом Європейського Співтовариства, а не Союзу [10]. Україна хоче зберегти національний суверенітет i тому бажає вступити до Співтовариства, більш охоче ніж у Союз. Проте, саме в цей час українські політики почали говорити i про вступ України до НАТО, але ж не до військової, а виключно до політичної організації! А виключно це, виходячи з довготривалих конфліктів політичного ґатунку між США з одного боку та Францією, Іспанією, Грецією з іншого, щодо розподілу керівних повноважень в деяких зонах відповідальності Північноатлантичного блоку й військово-технічному програші європейських збройних сил у Югославській війні 1999 р. (військово-технічна міць США виявилась на порядок більшою, ніж у французів, наприклад), цілком відповідало інтересам європейських можновладців.
Адміністрація Президента України В.А. Ющенка, без адекватного аналізу геополітичного становища, почала стрімкий рух в бік НАТО, i виключно до військової організації, а саме під егіду США. До 2005 р. політичний та економічний стан України був вигідний, а уникнути можливих сутичок допомагав й нейтралітет. Різке переорієнтування в 2005 р. на США суспільство здебільшого сприйняло негативно. Розпочалася конфронтація з Росією, апогеєм котрої став «газовий конфлікт» кінця 2005-2006 р., який Україна програла. Це наочно i що прикро - вкотре продемонструвало залежність України від Росії в економічному i політичному плані більшу, ніж від Заходу.

Все це доводило лише одне - направленість на Захід (не на ЄС, а на НАТО, виключно як на військову, а не військово-політичну організацію) є стратегією, необґрунтованою історично. Немає об'єктивного аналізу власних досягнень ні в економічному, ні, що найбільш вражає, в політичному аспекті. Весь хід подій 1992-2005 рр. продемонстрував лише одне - не стільки Україна була зацікавлена у співпраці з країнами Заходу, скільки сам Захід прагнув тісніших стосунків з Україною, причому за будь яку ціну. На жаль, Україна упустила свій шанс залишитися найпотужнішою країною Європи. Хоча...

ЛІТЕРАТУРА:

1. Перепелиця Г. Суверенітет, обмежений російськими інтересами // Політика i час. - 2005. - № 4. - С. 19.

2. Рудяков П. Європейський Союз - Україна: еволюція підходів // Політична думка. - 2002. - Ч. 1. - С. 89.

3. Покась М.С. Концептуальна еволюція політики США в питанні денуклеїзації України (1991-1997 рр.). Дисертація... кандидата історичних наук. - Одеса, 2001. - С. 124.

4. The Economist. - 1996. - № 46. - Р.29.

5. Бадрак В., Эгурец С., Максимов С. Культ: оружейный бизнес по-украински. - К., 2004.

6. Поспелов А. Карфаген должен быть разрушен (о состоянии США и первых 10 днях войны в Ираке) // Красная заря. - 2003. - № 4. - С. 3.

7. Статті про авіаційну галузь України - див. часопис «Авиация и время», 1994-2006 рр.

8. Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією // Урядовий кур'єр. - 1997. - 3 червня; Лосєв І. Російська присутність в Криму: антологія впливу // Розбудова держави. - 1998. - №. 11-12.

9. Зовнішньоторговий баланс України 1996-2004 рр. Статистичні дані // www.ukrstat.gov.ua (офіційний сайт Держкомстату України); Голос України. -2005. - 21січня.

10. Ковальова О. Україна - Європейський союз: інтеграційний потенціал i проблеми співробітництва // Людина i політика. - 2002. - № 6. - С. 23.