Переважна більшість засобів масової інформації працюють над тим, щоб утвердити громадську думку в споконвічній російськості Одеси. Широка публікація статей та книг про південну столицю Російської iмперiї - «Південну Пальміру», дослідження багатьох краєзнавців мають на меті формування саме такого іміджу нашого міста. Ми не збираємось доводити, що Одеса в iмперiї була форпостом українства. Проте, конгломерат представників багатьох націй не виключав наявності i українського національного життя. Одним з показників його активності можна вважати кiлькiсть представників вищого військового командування української армії часів національної революції, яких Україні дала Одеса. Напевне, лише Київ може посперечатися з Одесою за цим чинником. Ми вирішили хоч коротко розповісти про одеситів, котрі удостоїлись генеральського звання в Армії Української Народної Республіки та держави Гетьмана П.Скоропадського. Люди, про яких піде мова - ті, про кого є хоч якась інформація. Водночас, впевнені, що не всі визначні воєначальники-одесити згадані в цій статті, тому запрошуємо всіх зацікавлених та небайдужих дослiдникiв взяти участь в розробці цієї теми. Біограми генералів подані в порядку дат їх народження i є стислим викладом відомої інформації.
Одним з найстарших за віком на момент створення українських військових формувань був Олександр Костянтинович Білинський. Народився він в Одесі у 1865 році. Закінчив Рішельєвську гімназію, 1889 року - Київське піхотне юнкерське училище. Проходив службу на посадах старшого ад'ютанта батальйону (4-та стрілецька бригада генерала Денікіна, м. Одеса), начальник школи унтер-офіцерів, командир батальйону. Учасник російсько-японської війни. Після закінчення Миколаївської академії Генерального Штабу. Командував полком, отримав звання генерал-майора (1915 рік). 3 1916 року - командир бригади 57-ї піхотної дивiзiї, з 1917 - командир 111-ї дивiзiї, генерал-лейтенант. В українській армії з 1918 року: командир 13-ї дивiзiї 7-го Харківського корпусу. У квітні 1919 року вийшов у відставку, проте відпочивав недовго. Напочатку 1920 р. призваний урядом УНР i призначений командиром 6-ї бригади, що саме формувалась у Бердичеві, потім у Києві формує 7-му бригаду. Точних відомостей про подальшу долю Олександра Костянтиновича поки що немає. За одними даними, у 1920 році генерал Білинський потрапив у полон до бiльшовикiв, за іншими - був інтернований з 6-ю Січовою дивізією у Польщі, де й помер у 1922 році.
Набагато менше відомо про Михайла Дмитровича Бондарівського. День його народження - 26 липня 1872 року. Після закінчення гімназії відучився в Одеському піхотному юнкерському училищі (закінчив 1896 р.). Розпочав службу у 183-му піхотному полку. 1908 року закінчив Миколаївську академію Генерального Штабу i був призначений до Варшавського військового округу на посаду начальника полкового транспорту, а потім - офіцера інтендантури. 3 1911 року - підполковник, начальник мобілізаційного відділу військового округу. У званні полковника 1918 року вступив до лав Української армії. Відомо, що Михайло Дмитрович служив у військах Дієвої Армії, а після відходу до Польщі - займав рiзнi посади у військовому міністерстві Уряду УНР в екзилі. Входив до складу 52-ї особової вишкільної групи Генерального Штабу армії УНР, генерал-майор.
Протягом 1918-1919 рр. служив в українській армії Михайло Васильович Лєбєдєв. Народився 5 жовтня 1872 року в Одесі, вчився в реальному училищі, потім - Одеське піхотне юнкерське училище, яке закінчив 1893 року. Служив на Далекому Сході, учасник російсько-японської війни, кавалер 3-х орденів. 1908 року закінчив Миколаївську академію Генштабу. Під час Світової війни - командир полку, генерал-майор. З 1918 року - в Українській армії, командир 4-ї піхотної дивiзiї ( м. Жмеринка). За Гетьманату - одночасно з виконанням обов'язків комдива був начальником штабу 2-го Подільського корпусу. 1919 року перейшов до Червоної Армії.
9 січня 1875 року народився Павло Михайлович Васильєв-Чечель. Випускник Одеського військового училища, служив у 57-му Модлiнському ( м. Херсон ) та 58-му Празькому (м. Миколаїв) полках. За 1-м розрядом закінчив Миколаївську академію. 1917 року брав участь в українізації 78-ї піхотної дивiзiї, став її командиром. У 1918 році - командир Сірожупанної дивiзiї, генерал-майор. Після повалення Гетьманату у 1919 році перейшов до Добровольчої армії. 1920 року загинув у бою.
В Одесі народився й Олександр Георгієвич Лігнау ( 28 лютого 1875 р.). Доля цього генерала ще більш трагічна. На посаді начальника штабу в 1918 році українізував свою 11-ту піхотну дивiзiю. Певний час працював помічником військового міністра уряду України. Восени 1918 р. призначений командиром 7-го Харківського корпусу. 1920 року перейшов до Червоної Армії, викладав у Військовій академії ім. Фрунзе. У 1931 був заарештований у "справі гвардійських офіцерів" i помер у радянському таборі.
Найширше наразі висвітлена біографія Всеволода Юхимовича Змієнка. За останній час в одеських газетах з'явилось кілька публікацій, присвячених цій людині. Всеволод Змієнко народився 28 жовтня 1886 року, 1906 закінчив Одеське піхотне училище, служив в Очаківському, Ізмаїльському та Житомирському піхотних полках. 1914 року завершив навчання в академії Генерального Штабу i був призначений на Південно-Західний фронт. Кавалер 4-х бойових орденів. 1917 року вступив до Української армії (начальник штабу Одеської гайдамацької дивiзiї). З березня 1918 р. Всеволод Змієнко - начальник штабу 3-го Херсонського корпусу, пізніше - начальник штабу 6-ї Січової стрілецької дивізії, учасник оборони фортеці Замостя. В еміграції генерал-хорунжий Змієнко - лектор офіцерських курсів при Генеральному Штабі армії УНР, начальник 2-го відділу ГШ. Завжди займав активну громадську позицію, став одним із співзасновників Українського Військово-Історичного Товариства, співредактор журналу "Табор" та збірника "За державність", член Головної Ради Хреста Симона Петлюри. До кінця життя В.Змієнко допомагав своїм товаришам по службі, українським емігрантам, за що мав велику повагу від оточуючих. Помер генерал-хорунжий В.Ю. Змієнко 30 жовтня 1938 року, похований у Варшаві.
Згадаємо ще одного одесита - Дмитра Васильовича Жупінаса, який народився в Одесі у 1892 році. До 1918 року служив у російській армії, штабс-капітан. За Гетьманату став командиром куреня (батальйону) 14-го Поморського полку (м. Одеса). 3 1919 - командир 1-го Одеського, згодом - 24-го Чорноморського ім. Сагайдачного полків. Учасник 1-го Зимового походу, командир 2-го Уманського Запорозького кінного полку. Після інтернування жив у Речі Посполитій, працював у військовому міністерстві, отримав звання генерал-хорунжого. 3 1952 р. проживав у США. Помер у 1970 році.
У кожного з цих людей - своя доля, свій вік, свій життєвий шлях. Проте, кожен з них зробив певний внесок у формування українських Збройних Сил, боротьбу за незалежність держави. I кожен з них заслуговує на те, щоб його пам'ятали, особливо на батьківщині, у місті, де вони народились.